Я ніколи не вірив, що може трапитись такий випадок, який розділить моє життя на до і після. Але саме так і сталось. Мені 34, я одружений. І зовсім нещодавно мене шокувала одна новина. Виявляється, я не є батьком нашої 5-річної доньки. Я спочатку не розумів як таке могло бути. Проте, дружина сама усе вирішила розповісти. Сказала, що більше не може жити в бpехні і сама захотіла розкрити переді мною всі карти.
Ми одружені вже 8 років. Я познайомився з Анею зовсім молодий, одразу після університету. Ми тоді стажувались в одній фірмі. Я вже зробив їй пропозицію, та вона не поспішала погоджуватись. Сказала, що подумає. Я вирішив її не прискорювати, нехай усе зважить. Все-таки, тримати силою я її не буду.
Аж тут директорка запропонувала їй перед офіційним влаштуванням на роботу пройти 2-тижневе стажування у столиці. Це, насправді, була її мрія. Жити багато і весело, у великому місті. На наше провінційне містечко вона постійно нарікала. Казала, що гіршого майбутнього, ніж у цій дирі вона не бачить. От і поїхала. Дзвонила мені рідко. Частіше писала повідомлення. Лише повідомляла, що вона жива і здорова. Іноді казала, що столичне життя їй дуже подобається і взагалі там дуже весело.
Через два тижні вона приїхала і сказала, що згодна на мою пропозицію, але лише при умові, що ми за кілька днів одразу ж розпишемось і з’їдемось в орендовану квартиру. Я звісно ж погодився і був тоді дуже щасливим. За місяць Аня повідомила мене, що вагітна, тож гучне весілля ми так і не влаштовували.
А виявилось, що в столиці моя дружина, а тоді наречена, знайшла собі кавалера. З ним стосунки були набагато яскравішими та цікавішими. Клуби, дискотеки, прогулянки містом. Він був родом зі столиці, не з якогось там провінційного містечка. Знав багато цікавих місць, багато розповідав про місто, про своє життя і про те, як там добре.
Та потім цей Дмитро десь зник. Не брав слухавки, адресу, яку раніше їй зазначав, виявилась неправильною. Мабуть, не помилився, а спеціально її вказав. А Аня дізналась, що вагітна. Повернулась спустошена і вирішила, що краще сказати неправду мені, ніж самій виживати і ростити доньку. Тим паче її батьків уже не було. А бабуся мало чим могла б допомогти.
Що ж. Вона думала що це буде легко. Та кожного разу, коли наша донька казала «тату» її все гірше шкребли кішки на душі. Ось так протерпіла 5 років. Далі не змогла. Вирішила таки зізнатись. Уже була готова, що я розізлюсь. Покину їх. Та я вирішив так не чинити. Усе-таки, батько – той, хто виростив. Хіба ні?
