Коли ми починали зустрічатись із моїм хлопцем, то були ще зовсім юними. За декілька років зустрічань, мій хлопець Назар вирішив, що прийшла пора їхати на роботу закордон, адже нічого хорошого тут він не міг підшукати. На той період я ще вчилась в університеті, та трохи підробляла в барі. Жила я з батьками, та іноді просила гроші на те, на що не вистачало.
Коли мій хлопець вперше приїхав додому з роботи, то завіз мене в Туреччину, адже я так мріяла потрапити в Стамбул. Моя сім’я була не із заможних, тому мама ніколи й не була закордоном на відпочинку.
Коли ми повернулись засмаглі та радісні, я відчула якусь приховану злість зі сторони моїх батьків. Розповідаючи про подорож, я бачила в очах мами заздрість. В сторону мого хлопця вони також почали обурюватись, кажучи, що він змінився в гіршу сторону відтоді, як приїхав.
З того моменту моє відношення до батьків дуже змінилось, адже їхнє негативне ставлення було абсолютно не виправданим в його сторону, і мене це також дуже ображало. Тож, зачекавши закінчення останнього курсу в університеті, я вирішила також поїхати працювати закордон.
Ми із моїм хлопцем знаходились в різних країнах, і це було дуже важко, але ми хотіли швидше заробити на свою справу, купити квартиру, і почати жити разом.
Відтоді пройшло вже близько чотирьох років. Ми купили квартиру, як і мріяли, побудували успішний бізнес, та мої батьки й досі не можуть прийняти того, що в нас із чоловіком все склалось так прекрасно, і набагато краще у фінансовому плані, ніж у них.
Ми щороку їздимо закордон на відпочинок, аби добре відпочити та продовжувати справи у ще кращому ритмі.
Цього року мені виповнилось 25 років, і на моє день народження чоловік покликав усіх родичів та близьких друзів, аби зробити справжнє свято для мене. Назар забронював зал у чудовому ресторані за містом, аби порадувати мене та гостей.
Коли туди прийшли мої батьки, то у них був дуже зухвалий вираз обличчя. Звичайно, що на лицях не було нічого написано, але чудово можна було прочитати їхню заздрість та невдоволення цим місцем.
Коли всі сіли за стіл, аби почати святкувати, мій чоловік перед усіма подарував мені ключі від нової автівки, про яку я так мріяла. Всі почали аплодувати та радіти, але не мої батьки — вони сиділи з такими виразами обличчя, наче когось із їхніх родичів забрали до в’язниці.
Це було так образливо для мене, адже батьки — це ті люди, які повинні в першу чергу радіти за свою дитину. Але моє здивування збільшилось, коли моя мама підійшла до мене, поки ми смажили барбекю, та сказала, що їй автомобіль знадобиться більше, ніж мені, адже вона має дачу, і було б чудово, якби батько возив її туди на машині, а не автобусом.
Я навіть не знала, що відповісти, адже на хвилину втратила вміння говорити. Після таких слів мені навіть не хочеться розмовляти зі своїми батьками, адже поведінка, як у них абсолютно неправильна.
