Ми з моєю дружиною Тетяною в шлюбі вже майже 10 років, а дітей так і не народили. Я безмежно кохаю свою дружину, вона мені дуже дорога, але мені хочеться почути й дитячий гамір у своєму домі.
Таня теж дуже хоче дитину, й навіть на стільки сильно, що тільки й те робить, що безкінечно шукає якихось лікарів, клініки, й навіть до знахарок справа дійшла. Вона мене вже замучила цими всіма нескінченними обстеженнями, аналізами, консультаціями. Було й таке, що я сидів виключно на правильному харчуванні й мав зовсім відмовитись від алкоголю й сигарет, а це було для мене важко. Й образливо, що не допомогло.
Минулої осені ми їздили в Німеччину, на консультацію до одного відомого лікаря-продуктолога, але результату ніякого не було – тільки даремно потрачені кошти, які були відкладені на відпочинок біля моря. Наше життя перетворилося на суцільну рутину з ходіння по лікарнях. Це мені категорично не подобалось і одного разу я не витримав й посварився з дружиною. Нащо вона зі мною тиждень не розмовляла й замикалась в нашій кімнаті, мені ж доводилось спати у вітальні.
Я довго думав над цим всім і вирішив запропонувати Тані взяти дитину з дитячого будинку. На мою пропозицію дружина відразу сказала «нізащо», але через пару годин передумала.
Не відкладаючи цю важливу для нас справу в довгий ящик, ми наступного ж дня зібралися й поїхали в дитячий будинок. Коли ми йшли по коридору, то побачили, що біля вікна сиділа дівчинка років шести й грала зі своєю лялькою, вона була так смішна й водночас мила, що моя дружина відразу до неї прикипіла. Вони побалакали тільки дві хвилини й Таня зрозуміла, що зустріла свою донечку. А я був не проти, бо бачив, як світилися від радості очі дружини.
Почався нелегкий процес оформлення документів, але ми його чудового пережили й вже через пару місяців Катруся жила з нами. Незабаром ми почали помічати, що дівчинка часто плаче на самоті та за щось переживає. При розмові з нею, ми дізналися, що вона дуже сумує за своїми трирічними братиками-близьнюками, які залишились самі, без неї, в тому ж таки дитячому будинку.
Ми довго не роздумували й поїхати писати заяву на всиновлення хлопчиків. Звичайно, що нам було дуже страшно, троє дітей це вже багатодітна сім`я, але ми прагнули цього й були безмежно щасливі. Квартира у нас дозволяла мати трьох дітей, заробляв я непогано, тож рішення органу опіки було для нас позитивним.
Пройшло вже 5 років з того часу і скажу Вам, що жодного разу ми з дружиною не пожаліли про свій вчинок. Відносини з Тетяною у нас покращилися, вона стала спокійною і люблячою дружиною, якій тепер ніколи було бігати по лікарях та знахарках. Зараз же у нас велика сім`я, де всі люблять і поважають один одного, а найголовніше – всі здорові й щасливі.
