Нещодавно у супермаркеті стала свідком однієї ситуації. Вона була і прикр0ю, і чудовою водночас.
На касі переді мною стояло двоє покупців. Мама з хлопчиком, якому на вигляд було близько п’яти років і жінка літнього віку.
Жінка, що була із сином, продуктів купила небагато – кілька яблук, цукерки, два йогурти та буханець хліба. Вона спакувала всі продукти у три невеличкі пакети. Два з них віддала хлопчику, а один несла сама.
Вочевидь, жінка, що стояла в черзі позаду них, думала, що дитина візьме пакети тільки на ту коротку мить, доки мама розрахується і спакує решту коштів у гаманець. Але так не сталось. Вони пішли до виходу.
А літня жіночка кинула г0стро через весь зал: «Та ви не мама. Ви mачуха якась. Сама іде з порожніми руками, а дитина он два пакети несе. Маленький він ще».
Мені стало ніяково – не люблю k0нфлікти. Та і зрештою, чомусь хтось має втручатись у справу виховання дітей кожною окремою сім’єю?
Молода мама повернулась і сказала: «я хочу виховати сина, який міг би вам допомогти занести додому продукти, відкрити двері чи подати руку при виході з автобуса. Я розумію, що у нашому суспільстві це рідкість, але навчати добра необхідно з раннього дитинства. Чим я і займаюсь. А ви, будь ласка, не заважайте. На все добре».
У своєму серці я аплодувала їй стоячи.