Моя мама завагітніла мною, коли їй було 16 років. Молода, недосвічена… Що ж вже зробиш? Для неї це було важко, і вона розуміла, що народжувати дуже рано, та думок про те, аби позбавитись дитини, навіть не з’являлось.
Мій батько покинув маму, як тільки дізнався про те, що вона вагітна. Він просто втік від відповідальності, оскільки не був готовий стати батьком. Так, це було дуже безвідповідально з його боку, оскільки моє існування — це його заслуга також.
Батьки моєї мами навіть не стали нічого виясняти та слухати її, і відразу, як дізнались про вагітність, сказали, що ніякої помочі від них вона може не чекати, і взагалі, вони не мають наміру “позоритись” перед людьми. “Донька принесла в подолі! Що ти взагалі собі думаєш? Хочеш, щоб всі сусіди з нас реготали, що ми повію виростили?” – чула у свій бік мама, збираючи свої речі, аби піти з дому.
У неї не було жодних думок. Вона не знала, що їй робити, куди йти, і де брати гроші, аби ростити дитину, але дуже їй дякую за те, що не вбилa мене, і не залишила в дитячому будинку.
Того вечора, коли вона пішла з батьківського дому, аби вони уникнули сорому, ноги завели її до бабусі. В те місце, де вона завжди почувалась захищеною та улюбленою. Мама боялась говорити бабусі про те, що трапилось, і про те, що вона вагітна, але також розуміла, що виходу в неї немає, і перебратись жити сюди у неї просто не вийде, тому все треба розповісти.
Моя мама довго підбирала слова та налаштовувалась на розмову, але все ніяк не виходило почати говорити про це першою. Думаю, бабуся розуміла, що онука прийшла не просто побути в неї якийсь час, взявши з собою стільки речей, але покірно ждала того часу, коли вона зможе все розповісти сама.
Цей час настав тоді, коли моя мама більше не змогла мовчати. Все розказавши своїй бабусі, вона чекала, як та почне її сварити за таку легковажність, але цього не сталось.
– Все буде добре, доню, не переживай. – Промовила бабуся, не сказавши більше нічого.
Наступного ранку вона розбудила моя маму та повела в жіночу консультацію, аби стати на облік.
– Всім необхідним я тебе забезпечу. Виховаємо.
Від цих слів, я, мабуть, також посміхалась в животі. Думаю, така підтримка від рідної людини дуже важлива, бо інакше що б шістнадцяти річна дитина робила одна, з маленьким життям в середині?
Зараз мені вже 15 років, ми живемо з мамою та бабусею разом. Мама має хорошу роботу, і найближчим часом ми переїдемо всі в невеличкий будиночок за містом, як і мріяла бабуся, бо вона завжди хотіла мати власний город.
З батьками моєї мами ми так і не спілкуємось, хоч вони, напевно, вже зрозуміли свою помилку. Не може мама їх вибачити і все…
