Створюючи сім’ю з Владиславом, я не розраховувала більше ні на чию підтримку. По прикладу своїх батьків знала, що керуватимусь лише своїми відчуттями та думками. Вони ж все життя жили з бабусею та дідусем і такого повторення я точно не хотіла.
І хоч ми з коханим не мали власного житла, проте вирішили орендувати квартиру, паралельно відкладаючи кошти на своє. Звісно, розуміли, що це буде не швидко, але знали, що так нам буде краще.
З батьками чоловіка у нас були нейтральні стосунки – не скажу, що щось було не так, просто тримались на відстані. У свекрів також не виникало бажання зайвий раз допомогти нам чи елементарно на вихідні заглянути в гості. Вся ініціатива зустрічей була від нас.
До народження нашого синочка стабільно раз в місяць ми навідувались до батьків коханого. А після його появи навіть частіше. Вони ж не проявляли ніякого інтересу до нашої сім’ї.
А от мої батьки, хоч і живуть дальше, самі приїжджали та всіляко підтримували та старались допомагати. Так наш син був більше прив’язаний до них, а ніж до моїх свекрів. Це було логічно, адже чому хлопчик повинен прагнути до спілкування з ними, якщо вони самі цього не надто сильно хочуть. Ось, наприклад, просто заглянути, купити малому якусь розмальовку чи олівці – коштує небагато, а дитина вже знає, що її люблять та приділяють увагу.Та цього ніколи не було.
Нещодавно свекруха взагалі мені заявила, що я ніби то сама їх не люблю та ще і їхнього сина та онука проти них налаштовую. Хоч це зовсім не так. Звісно, я була в шоку від такої заяви, але у відповідь нічого не могла сказати.
Хіба ж я можу нав’язувати комусь полюбити ту чи іншу людину? В принципі, самі все так зробили. Владислав мене у цьому підтримує та каже не сприймати їхні слова близько до серця.
От скажіть, як можна так холодно ставитись до своїх дітей та онуків? Ще й взамін вимагати якоїсь любові та поваги?
