Наші дитячі травмu переслідують нас усе життя. Це правда. І тут важко щось змінити. Мій чоловік уже 30 відсвяткував нещодавно, а й досі з мамою близько спілкуватись не може. Я довго намагалась розпитати у чому причина. Дізналась лише нещодавно. І така інформація була надзвичайно незвичною.
Тоді моєму чоловікові було 12. Він в той час навчався у школі. Дім був дуже близько. Буквально через двір 2 хвилини перебігти. Тож уже з 3 класу хлопця ніхто не забирав. Андрій узагалі був самостійною дитиною і з усім порався.
Повернувшись додому мій чоловік побачив дуже болісну для будь-якої дитини картину. Його мама цілувалась з якимось чоловіком. Вона звісно помітила сина і того мужчини швидко позбулась. Та Андрій вже був свідомою дитиною. Йому було дуже боляче.
Мама просила хлопця ні в якому разі нічого не розповідати батькові. Звісно, Андрій погодився, та згодом чоловік і сам дізнався. Вони з матір’ю розлучились. Навіть у нас на весіллі порізно сиділи і не спілкувались.
Андрій у всьому звинувачує матір і досі чітко пам’ятає цю історію. Кожнісіньку хвилину, той день і все що відбувалось. Як же ж це в’їлось йому у пам’ять. До того ж мій чоловік часто думає про те, чи не винен він у всьому, що відбулось. Можливо треба було одразу батькові розповісти, чи навпаки сказати, що нічого такого не було. Тоді його батьки були б разом.
На жаль, зараз уже не дізнаєшся що могло б бути. Та й гніватись, гадаю, безглуздо. Так склалось. Найбільша помилка батьків, що вони не подбали про безпеку дитини.
