В молодості з жінкою пообіцяли собі після того, як діти виростуть, жити для самих себе. Завжди мріяли на пенсії відвідувати багато різних країн, підтримувати своє здоров’я в санаторіях, щороку їздити на море та піклуватись один про одного, але склалось все зовсім не так. Тепер половину пенсії витрачаємо на борги, половину відправляємо дітям, які так і не навчились жити окремо від батьківських гаманців. А від допомоги вже й не чекаємо.
Коли дружина завагітніла першою дитиною, у мене вже була хоч і поганенька, зате стабільна робота. Ми винаймали невелику квартиру в спальному районі на околиці міста, не відмовлялись від допомоги батьків, але і не вимагали її. Тоді були не найкращі часи й в країні загалом, тому бідність була звичним явищем для молодих сімей.
Назар, наш перший син, провів усе своє дитинство з матір’ю, бо у мене не було часу на його виховання, я знайшов додаткову підробітку, працював вантажником, водієм, часто брався за різну роботу, аби принести зайві кошти в родину.
Донька народилась уже тоді, коли ми жили у власній квартирі. Звісно, з грошима стало трохи легше, але пропадати на роботі я не перестав, дружина з двома дітьми теж знаходила час на роботу в інтернеті, писала статті, поки вони спали, хоча й сама засинала над дешевеньким ноутбуком, який колись купила для навчання.
Коли діти трохи підросли і старший вже був у третьому класі, а з Віталіною могли сидіти батьки, Тетяна знайшла постійну роботу за своєю професією, була кореспондентом у місцевій службі новин. Фінансова ситуація в сім’ї покращилась, ми почали відкладати кошти на майбутнє, планували купити дім в околицях міста, бо там точно було б більше місця для дітей. Більше народжувати ми не планували, тому почали працювати на майбутнє.
З часом ми могли дозволити собі показувати дітям світ, двічі були в Італії, їздили в Польщу та Чехію, оплачували та дозволяли їм всі шкільні поїздки, літні табори та ті гаджети, які вони собі хотіли.
Коли прийшов час обирати університет, Назар сказав, що хоче навчатись у столиці, і я не був проти. Ми оплатили йому контракт, взявши кредит, дозволили собі навіть купити однокімнатну квартиру і для нього, і для Марічки теж, щоб їй не було образливо. Молодша пішла в коледж у Львові, там зустріла свого нареченого. Зіграли їм весілля, добре, що батьки хлопця теж допомогли.
Через два роки довелось знову влізати в борги, щоб оплатити весілля сина, який до того ж хотів поїхати у весільну подорож. Як батьки нареченого, ми були вимушені оплатити і її. Донька образилась, що в неї такого не було, тому на річницю весілля вирішили оплатити подорож їм.
Дружина тоді сильно засмутилась, бо вона і сама не відмовилась би від подорожі куди-небудь або путівки в санаторій. Після народження дітей її почав турбувати варикоз, для профілактики слід було регулярно проходити курс лікування, але в молодості на те не було часу, а зараз коштів.
Здавалось, що з кожним роком запити дітей ростуть все більше. Почались онуки, збільшилась кількість витрат, я потрапив під скорочення на роботі, дружина не могла працювати за станом здоров’я, щодня ноги боліли все більше.
В якийсь момент вона не змогла встати з ліжка вранці, провела у лікарні понад місяць, і ні син, ні донька не спромоглись допомогти з оплатою ліків. Ми не змогли втілити в життя мрії про активну та щасливу старість у сімейному колі, бо були потрібні дітям лише для грошей та місця, куди можна було відправити онуків на літо.
Тепер живемо, продовжуємо розрахуватися з боргами з невеликих пенсій і знову ледве зводимо кінці з кінцями. Чи вартувало це життя вкладеної роботи?
