Колись, ще до того, як ми купили машину, я часто їздила в село до своєї сестри рейсовим автобусом. На такий треба сідати на автостанції, заздалегідь купивши білет. Я живу в місті, і до села мені треба їхати години три. Так, це не дуже довгий шлях, але, зважаючи на те, що мені 50 років, для мене трохи важкувато вистояти стільки часу в маршрутці, та і не повинна я цього робити, бо за правилами перевезення пасажирів усі мають бути з квитками у рейсовому автобусі, і всі сидячі.
Та і я можу собі дозволити купити квиток, адже коштує він не так багато, і це набагато комфортніше, ніж, як деякі пасажири, сідають за межами автостанції, і платять гроші не в касу, а водію, тому це виходить дешевше. Але в таких випадках не завжди вистачає місця, аби сісти, тому доводиться чекати, поки хтось вийде, або їхати стоячи довгий час. Та ще й дороги в селах не завжди хороші: іноді, як втрапить колесо в яму, то сидячих пасажирів аж підкидує, не кажучи вже нічого про тих, хто стоїть.
Також, коли автобус їде між селами, люди користуються ним, аби дібратись із одного місця в інше. Але іноді трапляються такі ситуації, як в мене, про яку я зараз розповім.
Одного разу на початку літа я вирішила поїхати в село. В мене є маленька онука Ельвіра, яка також дуже любить природу. Вона часто проводить час зі мною, коли її батьки на роботі. Я запропонувала скласти мені компанію дорогою в село, адже там у неї ще багато братів, які також її віку і їй було б цікаво з ними погратись. Село — це ж набагато краще, чим сидіти в місті серед багатоповерхівок.
Тож я за два дні до виїзду пішла на автостанцію та купила два білети. Звичайно, Ельвіра ще маленька, їй всього 4 роки, тому вона могла б поїхати сидячи в мене на руках, оскільки дорога в три години не дуже довга, але автобус виїжджає о 4 ранку, і вона хотітиме спати. Тому я і взяла білети на два місця, аби вона могла нормально відпочити.
Ельвіру я вдягала напів сонну. Вона, мабуть, і не зрозуміла, що відбувається. Ми зібрались та вийшли о 3:40, аби добратись до автостанції. Сівши в автобус, я побачила, що місця ще достатньо, якось був такий день, що не було багато людей. Ми зайняли свої сидіння і поїхали. Ельвіра відразу заснула.
Автобус їхав нешвидко, за вікном ще спало місто, але ми зупинились на виїзді з міста. Люди почали заходити, даючи гроші водію. Автобус заповнився людьми швидко, неначе заплатити на 20 гривень менше, ніж за квиток, варте того, аби не знати чи зможеш ти сісти в дорозі, чи їхатимеш весь час стоячи.
Люди напхались в автобус, наче шпроти в банку. На кріслі біля мене спала маленька Ельвіра. Я дивилась у вікно, і раділа, що скоро зможу побачити свою сестру. Хотілось вже допомогти їй чимось в городі, та і тішилась, що моя онука пограється зі своїми братами, а ще побавиться з кроликами мого племінника — він вирощує їх, тому в нього їх безліч.
Я зовсім не реагую на шум в автобусі, бо це звична ситуація, коли люди сваряться через місце, чи просто щось не поділили між собою. Але чомусь мене змусило відволіктись набридливе “Жіночко, жіночко”.
Я повернула голову в сторону людей, що стоять, і побачила пані, що звертається до мене:
– Жіночко, візьміть дитину на руки, я сісти хочу!
Мене дуже здивувало це прохання, схоже на вимогу, оскільки я мала повне право залишити це місце хоч пустим, бо я за нього заплатила. Тому я пояснила пасажирці, що не маю наміру брати сплячу дитину на руки, бо це місце куплене, я маю квиток, і онука буде спати на ньому.
– Хто вам винен у тому, що ви зекономили 20 гривень на місці? Це так звана лотерея — зараз місця немає, тому їдьте стоячи,- відповіла я пасажирці.
– Та як ви смієте так говорити до мене? – грубо запитала жінка. – Дитину можна взяти на руки, вам нічого від цього не зробиться, а вона виспиться, як приїде.
Я не стала навіть реагувати на її слова, оскільки була впевнена у своїй правоті. Дехто із пасажирів, що зайшли без білетів, підтримав жінку, яка вчепилась до купленого мною місця, але люди, які купили білет на автобус заздалегідь, стали на мою сторону.
Жінка замовкла, і їхала всю дорогу, дивлячись на мене, мов на ворога.
Чи правильно я вчинила?
