Олена пропрацювала кілька років дизайнером інтер’єрів, через деякий час жінка пішла в декретну відпустку, під час якої вирішила не повертатися в офіс. Їй вдалося зберегти базу замовників, тому вона продовжувала працювати з дому, дистанційно.
Жінку влаштовувало все – рівень доходу, можливість планувати свій день, бути постійно з дитиною. Хоча іноді навантаження було значно більше, ніж в офісі. Інтенсивної роботи Олена не боялася, а з самодисципліною був повний порядок.
Проблеми почалися, коли родичі дізналися, що вона працює з дому і не хоче повертатися на повну роботу в офіс. Батьки зітхали: «Ну, це не робота, це не серйозно, а де ж офіційний стаж і трудова? …»
Якось вранці зателефонував мамин брат:
– Мені сьогодні треба до нотаріуса, відвезти нікому, чи можеш мене супроводжувати? Я трохи заплутався у документах, впевнений, що допоможеш.
– Ні, на жаль, я не можу, термінове замовлення, сьогодні я повинна його завершити і зустрітися з замовником
Тут дядька понесло, він став з натхненням хвалитися успіхами своїх дітей та онуків, потім згадав про мету дзвінка:
– Ну так що, до десятої заїдеш за мною?
– Ні, дядьку, вибачте не можу, роботи дуже багато, та й дитина на руках.
Родич довго намагався присоромити Олену, пригадуючи якісь старі випадки, давив на совість, на жалість …. Тут Оленка побачила, що син дістався до небезпечної газової плити і закінчила розмову.
Через 5 хвилин зателефонувала мама: «Ну звозити його, що тобі важко?»
І знову образа і повне нерозуміння.
Таких історій у тих, хто працює з дому, набереться на цілу книгу. Родичі всіляко принижують і знецінюють працю фрілансерів, а при нагоді намагаються натиснути і змусити попрацювати на свою вигоду.
А чого ж, все одно вдома сидить, нероба, в стелю плює. Ми то ж на фабриках і заводах, працювали від дзвінка до дзвінка ….
Звісно, що до них ніяк не доходить, що у «нероби» іноді немає часу чашку чаю випити або в туалет збігати.
