Петро Миколайович прожив доволі цікаве життя. У нього двоє синів – Тарас та Матвій. Він любить своїх хлопців, адже вклав у них частинку своєї душі та свого серця, хоча став рано вдівцем –у 40 років. Петро Миколайович замінив своїм дітям і батька, і матір, дав їм прекрасну освіту. Обоє хлопців жили окремо. Тарас оселився з дружиною у домі її батьків. У нього було двоє дітей – дочка Емілія та син Олег. А ось Матвій жив на орендованій квартирі у столиці з дружиною та дочкою Оленою.
Петро Миколайович намагався всіляко допомагати своїм дітям, однак йому постійно не вистачало коштів. Самотній пенсіонер знаходив кілька підробітків, щоб якось вижити.
Тарас приїжджав до батька кожних вихідних – то по городу попорається, то продуктів підвезе, хоча невістка Неля ніколи особливо не вражала Петра Миколайовича – з дорогими манікюрами та педикюрами вона ніколи ні за плитою не стояла, ні у землі не поралась. Все робив Тарас. Неля ще могла на старенького дітей повісити, мовляв,нехай старенький хоч раз у тижні побавить внуків.
-Діткам у дідуся так добре. Вони побігають по травичці, адже у місті один асфальт, – казала Неля.
Петро Миколайович старався весь свій час присвятити дітям, то біля озерця поводить, то у коника побавиться. А додому вони ніколи не вирушали з пустими руками – завжди у дідуся знайдуться якісь солодощі.
А ось Матвій приїжджав вкрай рідко, адже мав кілька робіт, щоб вижити у столиці. Його дружина Юля завжди була окрасою дому Петра Миколайовича – все приготує, попере, попорається у домі. Прийшов момент, коли Матвій таки вирішував придбати своє житло. Він скромно розповів про це батьку і попросив, якщо він зможе, то позичити трохи коштів.
Звісно, Петро Миколайович мав якісь збереження, він не вагаючись відкрив свій сховок і передав накопичення Матвію.
-Бери, синку, мені на старість нічого не треба, а ось тобі ще жити життя. Не потрібно нічого віддавати, – зауважив синові Петро Миколайович.
Про таке позичання коштів дізналася Неля, дружина Тараса. Після чого вона кожного вечора отруювала чоловікові життя:
-Ось бачиш, батько допоміг братові. Може ми також хочемо своє житло?
-Нелю, але ж ми живемо у чотирикімнатній квартирі, а Матвій постійно скитається на орендованих. Батько – молодець, що допоміг.
Проте аргументи Нелі кожного дня набирали обертів. Тарас задумався над тим, чому все-таки батько нічого йому не віддав. Одного разу він наважився і зателефонував татові:
-Тату, я чув, що ти віддав збереження Матвієві. Ми теж з Нелею хочемо житло. Не вічно бути у зятях. Якщо ти не даси на квартиру, то не побачиш своїх внуків, а ми не будемо приїжджати і допомагати.
Павло Миколайович був ошелешений. Невже син забув вмить все добро, яке він зробив йому та його родині? Невже гроші все вимірюють?
-Добре, Тарасе, я спробую відскладати трохи грошей і для тебе. Зрештою, ви з Матвієм – це все, що в мене залишилось у цьому житті.
Петро Миколайович важко зітхнув. Як швидко діти здатні забувати добро, яке чинять їм їхні батьки!
