Столітня бабуся

Забираю чоловіка років шістдесяти, запитую, куди їхати – він називає глухе село, кілометрів за 25. Ну поїхали, дорога дуже погана, всюди ями, але ж робота таксиста – така.

– Пане, -запитую, -вже скоро грудень, городи, дачі закінчилися, що забули у цій глушині?

– Мама у мене там, ранньою весною відвозимо туди а восени забираємо, в цьому році зима пізня, снігу немає – вона тільки зателефонувала, щоб ми її забрали, адже на цьому хуторі важко зимувати.

Мамі вже 98 років, повністю сліпа, дідусь, її чоловік помер. Мама сама себе майже обслужити не може, але ніяк не хоче в місті жити, каже, що відразу себе погано почуває серед асфальту і шуму машин.

Чекає не дочекається весни, там у неї бабусі-подруги є, то вони разом зберуться чай п’ють, пиріжки печуть, город у них загальний на всіх.

Ми часто до неї приїжджаємо, так вона там десять – п’ятнадцять років скидує, молодіє душею, у хати до подружок ходить, разом життя згадують.

Мама – ветеран війни, коли треба було, то захищала свою Батьківщину, навіть була поранена. Після війни чоловіків було мало, то її поставили головою колгоспу, щою жінками та дітлахами командувати. Нічого, справлялася – орали, сіяли –саме тому вона так село любить.

У мами грамотами та медалями всі шафи завалені. Все життя в полях та лісах провела. А потім молоді люди стали роз’їжджатися з села, колгосп розвалився – то вже нікому не потрібна стала.

Люди літнього віку в селі повмирали, ось і залишилася вона та кілька її подруг, ми невдовзі забрали в місто. Спочатку мама прижилася, а потім, мабуть, не відпустило її село, гірше стало зі здоров’ям, почала тужити за хутором.

– Відвезіть мене назад, діточки, – просила бабуся.

Так, як її саму залишити думали, майже не бачить, ходить з паличкою, але відвезли – самі там з нею два тижні пожили. Ожила наша бабуся, город посадила, в ліс ходить, кожну стежку пам’ятає з дитинства.

Ось тепер вже чотири роки ми відвозимо її  щовесни, а пізно восени забираємо. За нею приглянуть сусіди, з якими є зв’язок, як вона каже, що вони молоді – їм по шістдесят.

А один рік не хотіла їхати. Як ми потім з’ясували, що з кимось посварилася, тому і не хотіла повертатися на хутір. Сміх і гріх, але помирилися.

Ось так і їдемо, розмовляючи, вже під’їжджаємо. У мене враження склалося, що зараз вийде столітня бабуся – зі зморшками, але водночас красивою сивиною. Адже вже стільки розповідав про неї син.

Під’їжджаємо, старий але добротний будинок, біля нього городець дбайливо посаджений.  Спираючись на палицю виходить бабуся, – маленька, сухенька, але з рухом ще, гримає на свого сина.

Проводжати вийшли і сусіди, літня пара, про яку говорив чоловік. Прощаються, ну дай Боже, навесні побачимося – а як ні, так там зустрінемося. Приємно так на них дивитися, виросли разом і піти разом хочуть.

Завантажили ми його сільські скарби – картопельку, фрукти, закруточки та й поїхали.

Вже в машині бабуся каже що онукам подарунки везе, а син сміється, що їм вже під 30, а пізніше виправив себе – правнукам, напевно не віриться йому, що у душі такий старий, адже почуває себе на 18.

Приїхали, бабуся почала виходити і виштовхувати сина. Видно, що не хоче бути тягарем для близьких.

Так мені ця сім’я сподобалась, що запам’ятаю їх надовго. Бережіть себе та своїх близьких!

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Столітня бабуся