Бути вчителем іноді дуже корисно і цікаво.
Перш за все тому, що ти й сам вчишся.
Мені було 14 років, коли я вирішила, що хочу бути вчителькою.
Тож зараз мені 21, я почала працювати у школі свого села.
І до того ж думала, що все знаю, не хочу й чути малих дітей, бо закінчила університет з червоним дипломом.
Та учні, насправді, навчили мене.
У моєму 6-Б класі закінчилась виховна година. Я ще збирала речі, дехто вже й пішов додому. Залишились в класі 3 хлопців.
Я тихенько спостерігала. Один з них – відмінник, дуже чемний хлопчик Микола. Він завжди виконував домашні завдання і був готовим відповісти на усі питання.
Інший – бешкетник Євген, що постійно знаходив пригоди на свою голову і його тихенький друг, що лише підтакує – Олекса.
Підійшов Євген з другом, хотіли перехитрити Миколу і показати йому, що не на всі питання у цьому житті може бути відповідь.
Євген стиснув у руці шматок крейди і спитав ціла там паличка чи ні, в залежності від відповіді Миколки хлопець зробив би навпаки: або стиснув би долоню і переламав крейду, або ж відкрив би, щоб заперечити однокласнику. Я й сама причаїлась спостерігаючи, бо думала, що тут можна відповісти.
Євген уже хитро усміхався, сподіваючись, що всіх обдурив.
Та мудрість Миколи шокувала усіх.
Він сказав: «Усе в твоїх руках…»
