Павло Максимович жив у невеликому містечку, яке було доволі провінційним. Все своє життя чоловік попрацював у шахті, бо інших заробітків на той час не було. Павло Максимович утримував всю родину – дружину та дочку. Якраз був розпад Радянського Союзу, тому всюди була скрута. Звісно, що шахта була не найкращим місцем праці, однак роботу шахтарів цінували, її високооплачували, давали соціальні гарнатії. Чоловік інколи сумує за тими часами, адже навіть на розламі 90-их було значно краще, ніж зараз. Павло з сумом поглядає на шахту, повз яку проходить час до часу.
Оскільки містечко було провінційним, то шукати додаткової роботи не виходило. У шахті Павло отримував непогану зарплату, як для їхньої провінції, що була приблизно вдвічі більшою, ніж в сусідів, наприклад.
Хоча і зарплатня була більшою, однак робота зовсім не була безпечною. Спускаючись у шахту, не знаєш, що тебе очікуватиме за кілька годин. Може тебе накриє разом із співробітниками. Тому кожен спуск – ризик.
Інколи Павло Максимович, роздумуючи над своєю важкою роботою, думав навіть розлучитися, адже таким чином було б легше і самому прожити.
Адже так не було б жодних видатків. А тут дружині купи черевики чи шубу, дочку збери та відправ у школу. Чоловік купляв жінкам все насамперед, а собі залишав голодні крихти. Однак, за молодості він думав, що так і має бути. Чоловік – міцна фортеця, за якою родина має почувати себе комфортно.
Дочка Людмила у Павла Максимовича виявилася розумницею. Чоловік відправив її вчитися до столиці. Там вона вступила до престижного університету на комп’ютерні технології. Невдовзі завершила навчальний заклад із червоним дипломом.
Павло Максимович пишався своєю донькою. Після навчання якось на вихідних Люда приїхала не сама, але зі своїм хлопцем. Орест зразу не сподобався ні Павлу, ні його дружині. Він крутив носом при вигляді провінційного містечка. До того ж батьки Люди знали, що зять сам народився десь під Києвом.
Орест не любив важкої роботи, ненавидів ні порпатися у землі на дачі, ні прибирати будинок. Павло Максимович лише хитав головою, мовляв, що ж вибрала його донька.
Люда працювала на двох роботах, а ще у молодого подружжя з’явився маленький син. Часу приїхати до батьків зовсім не було. Через рік-два раптово від інсульту померла дружина Павла Максимовича. Та й сам чоловік почував себе не дуже добре.
Кілька разів він телефонував до зятя, аби той поміг йому щось найдрібніше у домі. Проте Орест постійно відмовлявся. То у нього щось не виходить з роботою, то чоловік простудився, то з друзями мав провести час.
Павло попросив сусідського хлопця Юрка доглянути за будинком та дачею, пообіцяв платити крихти зі своєї пенсії.
-Дядьку Павле, не потрібно нічого платити, стільки років живемо поруч на сходовій клітці, мені радісно вам допомогти, – наголошував Юрко.
Ось так Юрко став незамінним помічником Павлові. Щодня заглядав до нього, питав, чи винести сміття, чи щось старенькому потрібно. Павло Максимович знав, що родина Юрка доволі вбога, тому одного разу вирушив до нотаріуса, щоб скласти заповіт.
Чоловік довго думав і попросив нотаріуса, щоб той якусь частину грошей зі збережень у банку оформив на дочку, а квартиру записав Юркові. Старенький подумав, що хоч так зможе подякувати пильному сусідові.
Якось Юрко поїхав на тиждень з містечка. Павло Максимович потребував ліків, адже робота у шахті давала про себе знати. Він набрав дочку:
-Людочко, вибач, що турбую, але у мене проблема – забракло ліків. Чи можеш приїхати і купити мені?
-Зараз, тату, подумаю, – замислилася Люда. – Знаєш, у мене дуже багато справ. Потрібно поїхати у відрядження по роботі, а мій чемодан зовсім не готовий. Можливо, попрошу Ореста, щоб допоміг.
Дочка відклала слухавку телефона, однак Павло Максимович міг все почути крізь звуки розмови.
-Оресте, може поїдеш до тата і допоможеш йому з ліками? – запитувала чоловіка Люда.
-Нехай йому Юрко купує. Якщо батько записав на нього спадок, то я до чого? – відповів жадібний зять.
У Павла Максимовича щось застрягло у горлі. Він поклав слухавку, не чекаючи відповіді доньки. Ось так завжди з дітьми, у них все життя вкладаєш, а потім вони склянки води не дадуть!
