Мене звати Віталій. Мені 30 років. Я одружився зразу після завершення технікуму. Ми зустрілися з Катею саме у цьому навчальному закладі. Катя носила таке гарне блакитне плаття, що я не міг її не побачити. Вона завжди наче плила, коли бігла на чергову пару. Ми обоє кулінари. Моя Катя прекрасно готувала, тому я зразу ж звернув на неї увагу. Окрім того, мене зачарували її очі, погляд, прекрасні губи. Моя Катя була королевою, яка вирізнялася з-поміж інших. З нею я не відчував ніяких комплексів, хоча у дитинстві чув чимало кпинів.
Коли я вирішив вступати на кулінарне, то хлопці у дворі дещо насміхалися з мене, мовляв, стирчати на кухні – це бабська робота. А ось я завжди любив готувати – борщі, супи, плов, випікати різні ласощі. Мені здавалося, що кухня – це певне мистецтво, яке дозволяє творити, формувати якісь контексти. Годувати людей – це не просто задовольнити їхні первинні потреби, а насамперед дати їм можливість відчути естетичну насолоду. Їжа – це певна культура, яка витворює собою цілий спектр і асортимент цієї насолоди. Я бачу себе на кухні, тому що бачу свою потрібність.
Ми одружилися якраз після останнього курсу технікуму. Я влаштувався у хороше кафе кухарем, і це мене абсолютно задовольняло, як чоловіка. Я тоді отримував хорошу зарплатню. Окрім того, шеф дуже мене хвалив, давав завжди різні премії. Я викладався наповну своїй роботі – ходив у денні і нічні зміни. Оскільки наше кафе було спрямоване на турецьку кухню, тому ми завжди вигадували якісь цікавинки у меню. Наповнювали асортимент турецькими ласощами, кавою чи традицією чаювання у спеціальній посуді.
Після весілля я хотів здивувати всіх фірмовими дерунами з підливкою. Я спік дерунів, зробив підливку за фірмовим рецептом, подав на стіл. Вся родина була у захваті, адже такої смакоти вони не куштували. Теща сиділа набурмосена. Коли я прийшов на кухню, то не побачив залишків дерунів та підливи. Лише наступного дня я побачив деруни та підливку у смітнику. Видно, що тещу це настільки зачепило, що вона вирішила позбутися мого трофею.
Так само було і з пиріжками. Коли я спік рум’яних пиріжків, які хвалили і дружина, і тесть, наступного дня побачив їхні залишки у собачій мисці.
-Мамо, у мене сьогодні не буде часу приготувати борщ, – якось я вирішив схитрувати, – чи можете підмінити?
-Так, синку, – моя теща аж підстрибнула від радощів.
Я зрозумів, що їй важливо у всьому бути першою. Ось і до варіння борщу вона взялася дуже ретельно. Вимила овочі та зелень, дрібненько порізала їх. Намагалася додати тільки натуральну заправку. Посолила до смаку, додала спецій. Борщ варився 1,5 години і набув прекрасного запаху і смаку.
І ось настав обід. Я знав, що теща не пропустить свого тріумфу. Вона посадить всіх за стіл, витягне найкращі тарілки і розлиє борщ. Нишком я всипав дві ложки солі до борщу.
-Дорогі мої, я сьогодні приготувала цей борщ для вас. Запрошую до столу, щоб скуштувати це прекрасне блюдо, – припрошувала теща.
Я лише сидів у кутку і пирскав. Теща розлила борщ по тарілках і завмерла в очікуванні похвали.
-Нюся, вибач, але з борщем щось не те, він – пересолений, – скривився тесть.
-Що? Що ти сказав? – теща схопилася з місця.
Вона попробувала борщ і аж заклякла. Що це за солянка? Адже півгодини тому була смачна страва.
-Дорога мамо, це моїх рук справа. Ви постійно викидували мої деруни з підливкою, віддавали пиріжки собаці, тому я підсолив вам борщ. Але не хвилюйтеся – дві ложки лимонної кислоти, і борщ буде як новенький, – сказав я.
Дружина з тестем переглянулася, а теща заніміла. Вона з соромом опустила очі додолу і трохи схлипувала:
-Вибач мені, синку, ти – прекрасно готуєш. Прекрасно настільки, що я відчуваю себе недосконалою. Такого більше не буде.
Як важливо визнавати свою помилку. Теща із зятем із цього моменту жили душа у душу. Цікаво, що було б, якби не було цього випадку.
