Сьогодні була в магазині й дещо засмутилася. Ну невже є мами, для яких діти не на першому місці? Не можу повірити в це, бо і сама ж маю двох дітей, й вони для мене – цілий всесвіт. В часи безгрошів’я ото собі з чоловіком чогось не куплю, а донечок порадую, все своїм кровинкам віддам.
Тож стою я біля каси, а переді мною в черзі стоїть жінка років 30-ти з дівчинкою, десь рочки три.
Ця симпатична мама взяла п’ять пачок «Мівіни», бутилку мінеральної води та пачку цигарок. Її донька стояла й плакала, вона просила у мами купити їй цукерку «Чупа-чупс».
Жінка ж почала сіпати свою дитину за руки й наказувала закрити рота. Так і шипіла їй на вухо. А потім взяла й вдарила дитину по щоці. Не сильно, але ж все-таки вдарила. Дівчинка стояла, плакала й дивилась на маму своїми гарними очима – вона не розуміла, чим так її розізлила.
Мене це дуже обурило. Стояла я і просто не втрималася, хотіла хоч якось донести тій матері, що так не можна робити. Дітей бити не можна, сказала я їй, але вона тільки невдоволено подивилася на мене й щось фиркнула собі під носа.
Далі її дитина стала плакати сильніше, і я дала їй ту цукерку, на яку вона дивилася, й сказала касиру, що сама за неї заплачу. Так мати дівчинки не то, щоб спасибі сказати, вона вихватила у своєї дитину ту цукерку й жбурнула мені в лице. Після чого вона пішла з магазину, жодної уваги не звертаючи на свою заплакану донечку, яка не встигала бігти за нею і два рази впала.
Коли прийшла додому, то довго не могла заспокоїтися, все думала про ту заплакану дівчинку… Думала, як вона там живе з такою злою мамою. От ненька її грошей їй на цукерку пожаліла, а цигарки собі купила. Невже не можна було обійтися? Як так буває? Та собі ладна все на світі віддати діткам, небо до їхніх ніг кинула б, аби дитина не плакала.
Ну якщо не можна дитині солодощів, то можна було мандаринку купити… Чи не так?
