Свого будинку ми не маємо. Тому живемо з батьками дружини. Ясна річ, що, інколи, ми можемо не порозумітись, а батьки ще підкидають дров у вогонь.
Особливо теща. Олені Дмитрівні, часто не подобається, як я розкидаю свої речі, що вдома ручку дверну не можу місяць відремонтувати. Хоче постійно почути про, що ми з дружиною розмовляємо, або в спальню ввечері може без стуку зайти.
Теща хоче, щоб я знайшов собі кращу роботу і заробляв ще більше грошей. Зрозуміло, що слухати її я не збираюсь. В той час шукаю вигідний варіант орендувати житло, щоб з’їхати від них й жити окремо. Та Олена Дмитрівна, коли тільки чує про це, починає закатувати істерики, кому вони таку хату з чоловіком вибудували й сад, для внуків насадили.
Як тільки починаю говорити про це із її мамою. Вона одразу стає плакати, давити на жалість, що батько хворіє і вона не впорається з ним самотужки. Як так, що рідна донька хоче покинути батьків доживати самих у будинку. Я постійно дивуюсь, скільки ще аргументів знайде ця жінка, щоб ми лише залишились жити із ними. До того ж думку, що я поганий чоловік вона не змінює, скільки ми б про це не говорили.
Жаліється Наталці, який я безсовісний. Ображаю її та одразу просить міряти тиск. Ми з дружиною після цього, звісно, сперечаємось. І головна родзинка! Дружина не лягає спати разом зі мною! Вона йде до матері у кімнату. Батько йде в зал. А вони разом сплять, бо раптом матері стане погано, а її поряд не буде із нею. Для мене це все цілковитий абсурд. Доросла жінка спить із мамцею в одному ліжку! В голові не вкладається.
Як мені те все розуміти? Можливо, це дійсно нормальна ситуація? Дружина так проявляє свою турботу про матір. Та я не залізний, довго цього терпіти не зможу. Як дійти тут до якогось компромісу? Я не розумію.
