Хочеться мені поділитися своїми думками й своїм болем, але поряд нікого немає, тож виллю все, що відчуваю, на ці рядки. З Андрієм ми одружені вже 10 років, а дітей нам Бог так і не дав. Спочатку це питання нас зовсім не хвилювало, бо хотілося збудувати кар’єру та встати на ноги, але останні 5 років ми живемо й мріємо стати батьками.
Вже й всі обстеження у лікарів пройшли, й по морях та санаторіям їздили, але толку все ніякого. Звичайно, що ми обоє дуже нервуємо з цього приводу й часто сваримося. Та втрачати свого чоловіка мені ж зовсім не хочеться, я його дуже кохаю й вважаю, що краще його мені нікого не зустріти. Тож завжди беру себе в руки й намагаюся завжди піти йому на зустріч першою.
Ось недавно зустріла була свою подругу й за чашкою кави поділилася з нею своєю проблемою. Аня мені порадила взяти дитину з дитячого будинку, й сказала, що можна навіть й наворожену взяти. Ну це – якщо мені вже дуже хочеться повозитися з пляшечками та пелюшками.
Я ж довго думала над цим й для себе зрозуміла, що готова вже й на такий крок, тож скоро розказала про все Андрію. На моє здивування – він мені не відмовив, й мало того, сказав, що сам вже давно думав про це.
Не встигли ми ще кудись поїхати по цьому питанню, як до нас на гостини приїхала свекруха. Як мені потім стало відомо, це мій чоловік їй зателефонував і поділився радісною звісткою про те, що ми збираємося зробити.
Катерина Петрівна приїхала ж зовсім не з приязним візитом. Вона з порога почала на мене кричати й прямо у вічі сказала, що я погана дружина, яка й сина її Андрюші не спроможна народити.
Звісно, що промовчати мені не вдалося й ми посварилися з нею, й з чоловіком також, бо він почав захищати свою матусю. По очах Андрія мені стало видно, що він вже передував брати дитину з дитячого будинку, бо його мама вже гарно попрацювала над цим.
В той вечір мені стало дуже образливо, тож я зібрала свої речі та поїхала ночувати до подруги. Й Ви знаєте, мене вже неділю немає вдома, а чоловік мені навіть жодного разу не подзвонив. Як так буває? Сама не знаю. Сиджу оце в чужій квартирі, пишу ці рядки й плачу…
Не знаю, що мені робити. Андрія втрачати я зовсім не хочу, але ж і свекруху бачити у себе вдома – ще більше.
