З Анатолієм, батьком Оленки ми познайомились дуже давно. Він жив у сусідньому будинку – разом ми ходили в садочок, бавились у пісочниці, грали у піжмурки. Толік був для мене найкращим другом – завжди виручить, підтримає. Ми ще дружили з ним десь у 5-6 класі, коли він подавав мені портфель, носив обіди до школи. Часто ми дітьми засиджувалися допізна, слухаючи страшні історії і дивлячись на зірки. Мені здавалося, що хлопець і був моїм першим коханням – таким свіжим, вірним і невинним. Одного ранку Анатолія не стало:
-Мамо, а де подівся Толік, – спитала я, – невже я більше не побачу хлопчика?
-Толіка відправили у дитячий садок, так розпорядилася соціальна служба, оскільки його батько – алкоголік, а мати – наркоман.
Мені було настільки шкода, що не можу передати словами, адже дружба з Анатолієм ніби пронизувала все наше дитинство. Мені здається, що він навіть трохи був закоханий в мене. Я не могла уявити, як тепер буду обходитись без свого друга, без шкільного товариша, з яким була і у горі, і у радості. А хто тепер буде носити обіди? Хто допоможе з портфелем? Це було моє велике розчарування дитинства.
-Навіщо тобі Анатолій, ось поїдеш у столицю, вступиш у престижний університет, а там знайдеш достойного жениха, – любила повторювати мама.
Зрештою, так і сталося. Я поїхала у столицю, вступила на економічний факультет престижного університету, але щастя так і не склалося. З першим чоловіком ми познайомились на студентській вечірці, він був теж студентом-фінансистом. Розписалися, я народила доньку. Але через кілька років чоловік покинув мене з дитиною на руках. Я тоді працювала на двох роботах, крутилася як тільки могла, щоб забезпечити себе і свою дитину. Звертатись до батьків було якось ніяково. Зрештою, вони віддали все, що могли мені у житті. Тепер черга за мною давати собі раду. Так було і зараз. Я вирішила для себе, що життя повинно зробити мене сильнішою, тому аж ніяк не варто було здаватись. Тим паче треба було жити і боротись заради своєї дитини,якій я точно не хотіла такого похмурого майбутнього. Донька заслуговувала найкраще, бо вона – моя принцеса.
-Тьотю Іро, допоможіть зробити новорічний костюм, адже вчителька у школі попросила мене бути сніжинкою, а у тата зовсім нема часу, – підбігла до мене Оленка, яка жила у сусідньому домі.
Після того, як мене кинув чоловік я переїхала до мами разом з донькою. Я подумати не могла,що на мене чекає такий сюрприз.
-Тьотю Іро, а спідничка у сніжинки – блакитна чи біла? А ще допоможете мені вивчити слова на новорічне свято? – запитувала Оленка.
Дівчинка так і бігала біля мене, танцювала, співала. Якою я була здивована, коли побачила на стіні портрет Толі.
-А це твій батько?
-Так, мій батько – Анатолій.
Через хвилину Анатолій сам зайшов у двері. Від здивування він аж присів на стілець.
-Привіт, Іро. Не очікувала мене зустріти? Я сам не знав, чи повернуся. Після дитячого дому я пішов служити. Мене відправили у Росію, як це було модно для Радянського Союзу. Там я познайомився із Дашею, моєю майбутньою дружиною. Ми розписалися, у нас народилася Оленка, проте життя не було. Я був змушений повернутися.
-Толю, я така рада, що ти є. У мене теж був невдалий шлюб. Проте я думаю, що зараз у нас все може скластися.
Іра вибігла у сльозах. Вона настільки була розчулена цією зустріччю. Виявилося, що вона кохала Анатолія все своє життя. Невдовзі Іра та Анатолій розписалися. Оленка була дуже щасливою, що у неї така чудова мама.
