Ларисі зараз 45 років, а вона й досі з жахом згадує своє дитинство. Батьків її не стало, коли дівчинці було 7 років, а її на виховання забрала бабуся – мати батька. Та краще б тоді її віддали в дитячий будинок, а не на знущання бабі Валі.
Бабуся Лариси ніколи не любила її маму, й навіть ненавиділа її за те, що та вкрала її єдиного сина і заставили жити в місті. Тож баба Валя ніколи не провідувала їх і в гості до себе теж не кликала. Та сталося так, що батьки дівчинки загинули й вона залишилась зовсім одна. Щоб її не забрали в дитячий будинок, то мати батька поїхала й забрала дівчинку до себе в село.
Лариса тоді думала, що у бабусі буде так, як в книжках пишуть: вона буде її балувати, купувати солодощі, пектиме пиріжечки, шити їй гарні суконьки. Але життя дівчинки було геть не таким. Баба Валя не любила свою онучку, бо вона була схожа на невістку. А чому забрала до себе? Та тому, що її б засміяло все село, коли б дізналося, що вона рідну кров в дитячий будинок віддала. Осуду боялась жінка, та все ж ходила по селу й голосила: «як мені той рот зайвий прогодувати, все на мої старенькі плечі лягло, а моя невістка, й після того, як її не стало, зуміла мені свиню підкинути». Ці слова чула неодноразово й дитина і її, звісно, це лякало.
З самого дитинства Лариса тяжко працювала. ЇЇ заставляли виносити картоплю з погреба, носити з городу буряк чи вантажити великі гарбузи на воза. По воду ходити до криниці теж мала вона, і не цікавило бабу Валю, що їй важко. Дівчинка у свої 9 вміла вже доїти корову і їсти свиням зварить, та й собі вона сама завжди шукала поїсти, бабуся нею дуже не переймалась. Ото піде баба Валя в секондхенд, набере там на вагу Ларисці одягу, а та й носить, куди ж їй діватись, голою ж не ходить, а щодо взуття – його їй віддавала, після своїх дітей, сусідка тьотя Маша. Звичайно ж, що дитині колись хотілось і морозиво якесь з’їсти, та баба Валя жадібна була, казала, що не можна проїдати гроші, треба економити.
Коли дівчинка підросла, то дівчата почали її звати з собою на вечорниці, або ж на лавочку посидіти: хлопці грали на гітарі, а дівчати співали під їхню музику пісні. Та баба Валя то не пускала дівчину, а то роботою так її завалювала, що тій вже нічого й не хотілось. Бувало, Лариса тихенько йшла з дівчатами, а бабі про це нічого не казала, то та могла прибігти до них на лавочку й відлупцювати дівчину лозиною на очах у всіх. При цьому бабуся завжди дуже кричала й ображала Ларису не цензурними словами.
Не хотіла жінка, щоб її внучка й навчатися їхала, бо переживала, хто роботу вдома буде робить. А коли дівчина сиділа над підручниками й щось вчила, то баба Валя сварилася, й казала, щоб та йшла працювати.
На щастя Лариса була сильною. Вона знаходила якусь вільну хвилинку й на те, що їй було необхідно: читала вночі при лампі, щоб баба Валя не бачила, а ще вона ходила в ліс по ягоди та гриби, які тихенько продавала й складала вторговані кошти під матрац. Дівчина відкладала на навчання, бо мріяли вступити в університет на юридичний.
Коли вже прийшов час їхати й складати іспити, то Лариса бабі Валі нічого про це не сказала, а тихенько рано вранці зібралось і пішла на автобус. І все у неї вийшло. ЇЇ зарахували до числа студентів вишу й поселили в гуртожиток. Жила ж дівчина на стипендію, яку отримувала кожного місяця. Важко було на ці кошти прожити, але треба було.
Коли Лариса отримала першу стипендію, то вирішила поїхати до бабусі в гості. Вона накупила гостинців та подарунків, але, як виявилося, даремно. Баба Валя її й на поріг не пустила, вона прогнала її своєю палкою й навіть вдарила дівчину пару разів по спині. А в слід все кричала їй, щоб та більше сюди не їздила.
Звичайно ж, що тоді хотілося Ларисі, щоб бабуся пишалася нею чи хоча б похвалила, та це не про бабу Валю. А далі вже дівчина отримала диплом юриста, знайшла роботу й вийшла заміж. Тепер у неї вже своя сім’я, а про свою «люблячу» бабусю вона й досі згадує з жахом.
