У нашому селі живе одна жінка, якою я все не перестаю захоплюватись. Знаю Любов Андріївну особисто, тож розкажу і Вам про неї. Зараз жінці 60 років, й вона має п’ятеро дітей й одинадцять онуків, які літом всі гостюють у неї.
Любов Андріївна вийшла заміж дуже рано, в 17 років. Чоловік же був старшим за неї на 15 років, жили вони добре, у них в шлюбі народилося три доньки й два сини. Петро дуже любив своїх дітей і дружину, намагався зробити для них всього якнайбільше, тому багато працював й постійно шукав додаткового заробітку в селі й поза ним. Коли найменшій доньці було 3 роки, то біда прийшла в дім щасливого подружжя – чоловік тяжко захворів. Два місяці лікарі боролися за його життя, та врятувати голову багатодітної родини так і не змогли. Тож так, мабуть, розпорядилась доля, що Люба залишилась єдиною рідною людиною для своїх дітей.
Допомогти жінці було нікому, окрім її хворої матері. У Мирослави Пилипівни були хворі ноги, й тому вона була на інвалідному візку. Фізичної роботи матір Люби виконувати не могла, але наглядати за дітьми була справна. Люба ж мала йти на роботу, бо ніхто, крім неї, не заробить коштів на хліб для її дітей.
Працювати доводилось важко, жінка годувала свиней на місцевій свинофермі, а у вихідні дні ходила в найми по людях: пасла корів, копала картоплю, сапувала город, складала дрова і робила все те, про що її просили господарі, не цуралася ніякої роботи. Люди ж платили гроші, а дехто давав продукти, що теж було не погано для багатодітної жінки. Коли старші дітки підросли, то теж ходили з Любою працювати по людях, дуже старалися й собі хоч чимось бути корисними. Після такої праці вони приходили додому щасливі й по-дитячому ділові, бо відчували себе годувальниками у родині.
Хоча діти Люби й росли в бідноті, та мабуть, саме це й стимулювало їх краще вчитися й навчило поважати людський труд. Знали вони ціну тої хлібини й тепла в хаті, бо самі й гроші заробляли, і по дрова в ліс ходили. Старший син був відповідальний у їхній родині за тепло: він брав великі санчата, молодших братів в поміч й і йшов в ліс збирати сухі гілки – зима ж в ті часи була люта й холодна, а спати всі любили в теплі.
Дівчатка ж теж були великими помічницями: поки матір була на роботі, то вони витоплять пічку і зварять їсти, хоч і малі були, та все вже вміли. Й по воду самі ходили до криниці, що через дорогу була – набирали повне відро води й у дві руки, з передишками, несли до хати. Треба ж було поставити в піч і нагріти повні чавуни води, щоб ввечері всі в родині змогли покупатися.
Ви знаєте, що всіх своїх дітей Любов Андріївна виростила достойними людьми й вони самі зуміли влаштуватися в цьому житті. Всі отримали освіту й знайшли роботу, правда, тільки наймолодша донька повернулася після навчання назад в село, і то, тільки тому, що заміж вийшла за місцевого хлопця.
Люба прожила важке життя, але це її не зламало – вона й зараз завжди усміхнена й гарна жінка, яка співає пісні на концерті в сільському клубі й навіть пише вірші. І нехай Любов Андріївна за все своє життя й світу білого не бачила за тією роботою, але це було не даремно. Зараз жінка називає себе «найбагатшою людиною в селі», бо у неї тепер аж одинадцятеро онуків! Старшенькі завжди допомагають бабусі збирати урожай, готувати вареники чи варити компот на зиму. А молодші тішать її, й наповнюють трудові будні своїми дитячими смішинками.
Хоч жінці наразі й 60 років, та працює вона краще молодих дівчат у селі. На городі в неї ростуть різні декоративні овочі, а у квітнику – рідкісні сорти троянд. Люба сама заготовляє сіно для своїх корів, сама рубає дрова й навіть їздить верхи на коні. Чому вона не просить своїх дітей про допомогу, спитаєте, мабуть, Ви? Та тому, що вона сама не хоче ніякої допомоги, каже, що постійна праця робить її молодою і тримає в тонусі. Діти ж неодноразово вмовляли матір збути все господарство і пожити для себе, але вона категорично проти такої затії.
Для себе жити Любов Андріївна ніколи не зможе, адже звикла працювати все життя для своїх дітей, а тепер буде для онуків. Саме це і є для неї щастя, як каже сама жінка.
