Кожного дня я засинав і прокидався з думкою про неї. Ця дівчина мені навіть снилась. Я зустрів її востаннє минулого тижня.
Після цього вона десь зникла. Кілька раз раніше я помічав, як вона проходить моїм районом повз будинок, або ж заходить у магазин. І закарбувалась в моїй пам’яті так, що просто не можу забути. Та от підійти якось все не наважувався. І тепер жалкую. Здавалось би, звичайна собі дівчина. Та є в ній щось таке, що зачіпає за живе і не відпускає вже зовсім.
Я з 21 року був власником великої фірми, тому вранці, особливо сьогодні, дуже поспішав приїхати на робоче місце, адже всі очікували на важливих перемовинах. Якось встиг, незважаючи на те, що через свою замріяність пропустив останній будильник. Після вдалої угоди я повертався додому щасливий, бо вірив, що сьогодні точно мій день. Так і сталось.
Зайшов у магазин поблизу свого будинку. Неуважно якось повернувся і врізався візком у візок іншого покупця. Перепросив якось неуважно, а потім побачив, що це вона. Та сама дівчина, яку я так часто шукав поглядом. Її посмішка промайнула на обличчі якось так обережно і спокійно. Я таки наважився познайомитись.
Ми з Лідою почали спілкуватись і нам справді разом було дуже добре. За пів року я зробив їй пропозицію і вона погодилась. Крім того переїхала до мене. І тепер ми вирішили запросити в гості і її, і моїх батьків.
Так і зробили. І вгадайте, що сталось. Вони вже були знайомі. Виявилось, що ми з Лідою колись ходили в садочок разом. І дуже товаришували у молодшій групі. От і наші батьки теж. Проте, потім Ліда переїхала з сім’єю в інший район. Тому й садок змінила.
Ось так доля звела нас після стількох років. Зараз ми дуже щасливі. І з дня на день очікуємо появу на світ нашого первістка – синочка Олексія. А ви вірите в долю? Бо мені здається, що нами таки керують якісь вищі сили.
