У мене нещодавно подруга повернулась з закордону. Розповідає як гарно там їй живеться і працюється. Зовсім не так, як у нас, в Україні. Мені, чесно кажучи, не зовсім вірилось у цю казку, та грошей дуже треба . Усі накопичення я віддала, коли захворів батько. А дуже хотіла власну квартиру, бо з орендованою одні витрати і проблеми, такий варіант я навіть не розглядала ніколи.
Я з 18 років залишилась без матері. Одна дитина в сім’ї. З ранніх років навчилась працювати і піклуватись про батька. У нього завжди були проблеми зі здоров’ям. Тому постійно, стабільно працювати не міг. Я з радістю підтримувала батька.
Жили ми в однокімнатній квартирі, і звісно ж мені хотілось мати власне помешкання. Хоча й тата я б не покинула, часто б відвідувала. Тож потрібно було щось думати. З перших заробітків і донедавна вдавалось заощаджувати.
Та, на жаль, батькова хвороба дуже загострилась нещодавно. Йому провели 2 операції, а після того очікувало дороговартісне лікування і відновлення. Усі заощадження я витратила, і дещо докуповувала з заробітної плати. Тому хоча б на перший внесок ще треба було заробляти.
Погодилась на поїздку закордон з подругою. Вона дуже агітувала, вмовляла. Батькові наче й покращало. Тому я залишила його на сусідку і поїхала. Працювати ми мали місяць. Скажу чесно, праця просто пекельна. Неможливо було й перевести дух. Умови також жахливі. Не було навіть де нормально помитись.
Більше того. Заплатили нам в кінці половину обіцяної суми. Решту мали відправити, коли повернемось додому. Навіть спитали номери карток. Та грошей ми не дочекались. Можна сказати, що працювала я намарно. Ще й в жахливих умовах. Більше ніколи не погоджусь на таке. Працюватиму вдома. Хай трохи довше зароблятиму, зате в рідних стінах і з гарантією. І батько поруч. Це найважливіше.