Мені зараз 40 років, а я й досі не можу пробачити своїй матері за те, яке дитинство вона мені влаштувала.
Кажуть, що потрібно вміти прощати, й це надалі робить нас щасливими по-справжньому. Та скільки я не намагалася цього зробити – у мене не виходило, й зараз розкажу чому.
Коли мені було 7 – не стало мого любого татка. Щось тоді сталося на його роботі, якась аварія й він потрапив у лікарню, з якої вже не повернувся до нас з мамою. Моя ненька почала заливати своє горе алкоголем, а про мене ж таки зовсім забула.
Жити ми стали погано: у квартирі було завжди брудно й голодно. А по вечорах до нас приходили мамині нетверезі гості, які майже завжди залишалися у нас ночувати.
На роботу ж моя мама не ходила, грошей не заробляла. Спочатку ми жили на якісь збереження батька, потім продавали прикраси, а згодом все, що було у нас вдома. Коли ж вже продавати було нічого, то вона змушувала мене йти й просити у людей на вулиці грошей на їжу. Мені давали. Але вона їх відбирала й купувала горілку.
Через деякий час моя мати зовсім втратила здоровий глузд – вона почала водити додому чужих дядьків, навіть не соромлячись мене. Тож в ці вечори, навіть в лютий мороз, мене можна було помітити на лавочці в парку чи біля під’їзду. Мені зовсім не хотілося йти додому.
Через такий спосіб життя мою матір позбавили батьківських прав, а мене відправили до дитячого будинку, де я й виросла. Життя в такій установі також не було солодким: мене там принижували, били й обзивали. Та діватися було нікуди, мені потрібно було все витерпіти і якось там вижити.
Коли вже мені було 22 роки, то я закінчила технікум і вийшла заміж. Й лише тоді до мене дійшла звістка про те, що мами не стало. Вона згоріла в нашому будинку, бо заснула з сигаретою й на підпитку. Чи плакала я тоді? Ні. Й навіть на могилку не їздила.
Чомусь дотепер не можу відпустити цю ситуацію. Мами вже немає, а біль, який через неї я отримала, по цей час розриває моє серце. Мабуть, не вмію пробачати, чи, може, не хочу.
