Ви знаєте, я часто чув від оточуючих мене людей, що тільки рідні батьки можуть любити по справжньому свою дитину й що чужі діти нікому не потрібні. Може, багато кому й пощастило з батьками, але точно не мені. Вірніше сказати, з батьком, а мама моя – така ж жертва як і я.
Моя матір була два рази заміжня, перший її чоловік – мій рідний батько, хоча назвати його «рідним» у мене язик не повертається. Я ріс єдиним сином у своїх батьків, і коли мене кожного дня бив батько ременем по спині, ногах і голові, то я думав, що це норма, і що всі так живуть. Мама моя на це, звісно, дивитись не могла, вона виходила в іншу кімнату й плакала, а її губи, після таких «виховних» хвилин, були закусані до крові. Я знаю, що вона теж його боялась й тому не тримаю на неї зла. Зробити з цим тоді вона нічого не могла.
Щоб я не зробив, хороший це був вчинок чи поганий, це коли мені доводилось отримати двійку з математики, батько мій кожного вечора бив мене ременем по спині. От у нього ритуал такий був, як він казав: «виховую тебе, синок, щоб людиною виріс». Бив же він мене просто для профілактики, щоб мені не захотілось зробити щось погане в майбутньому. Плакати ж мені було заборонено, а якщо він бачив сльози на моїх очах – то бив ще сильніше. Бувало й таке, що я не ходив в школу більше як тиждень, бо у мене кровили рани на спині від батькового ременя.
У моїй пам’яті не має жодного подарунка від батька, жодної душевної розмови й жодного слова підтримки. Всю турботу й любов я отримував лише від своєї мами, яка завжди ходила заплакана й з синцями на її худенькому цілі. Пожаліти й приголубити мене вона мала змогу тільки тоді, коли батько був на роботі. В інший же час, коли він був дома, приділяти мені увагу їй було заборонено, батько завжди казав про це так: «не роби з хлопця дівчину, хай нюні не розпускає, я рощу справжнього мужика».
Все це тривало до тих пір, поки батько не вліз в одну історію. Пам’ятаю, що я тоді навчався в 5-му класі й одного вечора мама сказала мені, що батька забрала міліція й жити з нами він більше не буде. І нехай пробачить мені Господь, та я тоді не знав більшої радості й плакав від щастя. Його мені зовсім було не шкода. Через пару років мені вже стало відомо, що в ті часи батько брав участь у розбійному нападі і його посадили до в’язниці, з якої він більше ніколи й не вийшов.
Коли мені було 14, то моя мама вдруге вийшла заміж. З вітчимом нам пощастило, він був доброю і чуйною людиною, яка прийняла мене у своє серце і любила, як рідного – я це відчував. Віктор Петрович оплачував моє навчання, дарував подарунки, брав із собою на риболовлю й полювання, а на моє 18-річчя купив мені автомобіль, який мені так хотілось.
Великих коштів у мого вітчима не було, тож, пам’ятаю, тоді він взяв гроші в кредит. Для мене ж це був величезний «людський вчинок», бо раніше я просто й не знав, як таке буває в житті, коли тебе люблять просто так, просто через те, що ти є й роблять щось для тебе. Моя мама ніколи більше не плакала, й навіть народила дві доньки-близнючки для Віктора Петровича, й стала завжди усміхненою й гарною жінкою.
Зараз я й сам вже батько і навіть дідусь, та ніколи в житті не дозволю собі хоч краплю бути таким, яким був мій біологічний батько – кошмаром для своїх дітей чи онуків. І скажу Вам ось таку річ, яку на власному досвіді зрозумів: не той батько, який взяв участь у твоєму народжені, а той – хто зробив з тебе нормальну людину й подарував тобі свою любов.
