Мабуть, моя сповідь буде схожа на всі інші, та мені потрібно з кимось поділитись. Я заміжня вже 10 років, а щасливою себе за ці роки так і не відчула. Багато хто мені завжди казав «мовчи», бо він батько для твоєї доньки, мовчи заради сім’ї й терпи. Але я подумала, що вже не можу тримати це все в собі.
Одружилися ми з моїм чоловіком, коли мені було 20, а йому 27 років. Зустрічалися до цього три роки й жодного разу він не дав мені засумніватись в тому, що є порядною і доброю людиною. Та після того, як я народила доньку, Ігор змінився, хоча, мабуть, точніше сказати – став собою.
Мене ж, як особистості, для нього просто не існувало. Він ніколи не питався моєї думки, чи те, що я хочу, а робив все так, як хотів. У нашій квартирі часто були посиденьки з його друзями, а мені, в цей час, з маленькою Сонею доводилось сидіти на кухні, оскільки в кімнаті стояв накритий стіл. Квартира ж у нас була маленька, місця нам і самим не вистачало, а тут ще й гомінка компанія. Соня, бідненька, все лежала у мене на ручках і не могла спокійно заснути, бо їй мішали сміх та розмови чужих людей.
В нашій родині прибирати за всіма – це була тільки моя місія, бо я, як жінка, для цього й народилась – так казав мій чоловік. Коли ж я намагалась заперечити йому, то отримувала у свою сторону летючу чашку чи тарілку, яка, бувало, падала мені на ноги чи дряпала по спині.
З цим усім мені довелось навчитись жити, через те, що у мене на руках була маленька донечка, а піти мені не було куди, батьків же в мене не було. Ігор завжди погрожував мені, що забере у мене Соню і я її більше ніколи не побачу. Ось, мабуть, саме страх і був для мене тією перепоною, яка заважала піти й почати нове життя.
З роками чоловік поводився ще гірше. А найбільше він не любив мій день народження. Мої подруги зажди приходили вітати мене й дарували якість подарунки, а Ігор же мене в цей день не вітав. Мало того, він, коли всі гості розходились по домах, брав і викидав всі подарунки в смітник, а мені було заборонено йти та забирати їх звідти. Одного разу я наважилась піти забрати набір чашок, які мені подарувала моя найкраща подруга. Ігор побачив це і зробив у квартирі погром – він розбив ті чашки по всій квартирі, й наш домашній посуд теж побив. Його навіть не зупинило те, що Соня в цей час дуже плакала й не могла заспокоїтись.
Таких ситуацій за ці 10 років було багато. Чому стільки терпіла, мабуть, скажете Ви? А я розповім чому. На це були й інші причини.
Я дуже хворіла. Після пологів у мене виникли якісь ускладнення й стали боліти нирки, й тому мені довелось багато років лікуватись. Який би вже не був Ігор поганий, та гроші на лікування він мені давав, він гарно заробляв. І я всі ці роки розуміла, що піти від нього не можу, бо, по-перше – мені нікуди йти, по-друге – мені немає за що годувати Соню, а по третє – мені постійно потрібні були кошти на лікування. Тишком відкласти щось я тоді не могла, оскільки чоловік видавав мені кошти строго по чеку.
Десь місяць назад прийшов Ігор додому й сказав мені, що знайшов собі іншу жінку й розлучається зі мною. Сказав, що переїжджає жити в інше місто, а про доньку й надалі буде піклуватись – кошти на її утримання він буде присилати на карту. Мене, звісно, засмутило це, оскільки у моєї доньки не буде нормальної сім’ї й мені доведеться багато працювати. Та з іншого боку – хіба була наша сім’я нормальною?
Може, це доля дала мені шанс – прожити своє життя щасливо?
