Те, що зі мною сталося на схилі моїх років – розповідати соромно. Та мені хочеться з кимось поділитись, а тим паче, що я Вам не знайома. Зараз мені 55 років, а моєму чоловіку – 60. Валерій покинув мене після 30-ти спільно прожитих років життя і пішов жити до 35-річної жінки.
Заміж я вийшла за свого чоловіка, коли мені було 25 – на той час цей вік вважався критичним для дівчат, всі ж виходили заміж у 17-19 років. Ну у мене так склалося життя, що я зустріла своє кохання лише у 24, бо до цього віку те й робила, що сиділа в книжках й навчалася. Рік ми з Валерієм зустрічались, а потім одружились. Він хотів багато дітей, то ж я народила йому три доньки й сина, віддалася повністю материнству, так сказати.
Чоловік же мій не любив сидіти вдома, все у нього були якісь справи, друзі, подруги. Та я ніколи не дорікала йому цим, бо розуміла, що він такий є сам по собі – любить свободу. Можливо, саме в цьому і була моя помилка.
Коли діти вже підросли, син вже навчався в університеті, а наймолодша донька ходила у 8-й клас, то Валерій перший раз пішов із сім’ї. Він прийшов одного вечора додому і сказав, що нам треба пожити окремо, бо його втомило таке життя – «сповнене сімейних проблем», як він тоді сказав. Я, звичайно ж, тоді дуже плакала і благала його нікуди не йти. Та він мене не послухав.
Не перестану все життя дякувати моїм батькам, які тоді мене дуже підтримали та не дали пропасти з чотирма дітьми! Мати моя приходила і робила все чисто по дому, а я в цей час працювала на двох роботах. Батько ж мій, хоч і був вже пенсійного віку, але працював на роботі, а всю свою зарплату віддавав нам з дітьми. А самі ж батьки жили на пенсію батька й в усьому економили.
Та через пів року Валерій повернувся додому, прийшов і як ні в чому не бувало просто став жити вдома з нами. Настільки ж він був самовпевнений та егоїстичний, що навіть пробачення у мене не попросив, це було низько для нього. Розказував мені, що сам десь жив, хоча я ж знала, що то була не правда. Люди розказували інше.
Мені ж тоді довелось прийняти все, як є, і жити далі. Чому я себе так не поважала? А я відповім – хотіла, щоб у дітей був батько й повноцінна сім’я.
Так я далі й жила, помічаючи за чоловіком, що він веде інтрижки на стороні. Батьки ж мене завжди вчили тому, що треба витерпіти все заради дітей, що мені й доводилось робити. Мене тоді гріла надія, що мій Валерій колись поміняється, що, може, постаріє і буде сидіти тихенько вдома.
Та я помилялась. Людину не поміняєш й не треба намагатися зробити це. Чоловік мій зараз займає високу посаду в агрофірмі, дома майже не буває. Діти ж живуть кожний своїм життям, а я сиджу вдома в самотності.
Ось недавно Валерій заявив мені, що ніколи мене не кохав, а жив через звичку. А потім додав: «у мене є кохана жінка й вона чекає від мене дитину, тож я йду від тебе». Чесно сказати, мене ці слова не шокували. Ось я все своє життя прожила в такому стресі, тож зараз для мене це не в новинку. Я думаю, що він знову повернеться.
Скажіть, чи варто його знову пробачати? І жити в видуманій сімейній ідилії? Чи, може, краще жити самій?
