– Вчора їздила до своєї доньки в гості, завозила їй гостинці з дачі, так вона мені жалілась на свого чоловіка. Те, що вона розказала, не дає спокою ні їй, ні мені тепер, – розказує Ганна Петрівна.
– А що з ним не так? Може, ображає її чи дітей?
– Та не те щоб ображає, а виховує моїх онучок не правильно! Дівчаткам 6 і 7 років, а вони зовсім маму не признають, все за татом ходять – сумно мовила жінка.
– І що тут поганого, Ганно Петрівна, це ж доньці Вашій он допомога яка! Й час на себе можна знайти, й у квартирі лад навести.
– Та де там, який вже там лад і час на себе, якщо доньки моєї Іри непідконтрольні ростуть. Зять все мріяв, щоб у нього син був, але Бог подарував йому лише доньок. То таке враження, що він хоче з них хлопців зробити: бере з собою на риболовлю, вчить їх ставити сітки й ловити рибу, навіть на полювання тягне їх й зброю потримати дає. Я ж як почула про це перший раз від дівчаток, то серце в п’ятки пішло… А не дай Боже дитина натисне на щось там і вистрелить…
– А донька Ваша що на це каже?
– Та Іра теж проти цього полювання та тримання зброї, але вдіяти нічого не може, не слухає її ніхто. Вона ж намагається вирвати дівчаток з батькової машини хоч на дві годинки й звозити їх то в жіночий магазин, то в перукарню, щоб розуміли вони, як повинні поводитися дівчатка й що в цьому світі є щось інше, крім машин, рибалки, полювання й батькової компанії.
Та діти зовсім не слухають матір, й одяг, який вона купує їм, не хочуть одягати, кажуть, що їм не зручно в сукнях та спідницях ходити. От як таке може бути? Їм же треба бути красунями, бути жіночними, бо колись же й заміж треба буде вийти. А хто захоче одружуватися з дівчиною, яка ходить постійно у спортивних штанах і cтріляє з пістолетa? – вже майже плачучи сказала Галина.
– Та не драматизуйте Ви так, Галино Петрівно, й не беріть все так близько до серця. Дівчата ж ще маленькі, вони виростуть і поміняються, не плачте! – почала заспокоювати жінку я.
– Можливо й так, але мені здається, що звички у людей формуються з дитинства, а зять же мене й чути не хоче, каже мені, що то його доньки й виховувати він буде їх так, як він того сам хоче – відповіла Галина.
– Може тоді Вам треба всіма можливими способами брати дівчаток частіше до себе, на дачу їх з собою возити, а там показувати їм як правильно доглядати за квітами чи он вареники навчити ліпити? Можливо, їм це більше буде подобатись, чим ходити в мазуті в батьковому гаражі?
Галина Петрівна задумалась. Постояла зі мною ще хвилинку й побігла телефонувати доньці. А Ваша думка яка з цього приводу? Є тут проблема у вихованні з дівчатками? Чи бабуся все драматизує?
