Мої батьки розлучились, коли мені було 5 років. Все, що виринає в моїй пам’яті з раннього дитинства – це крики й плач мами, а батько ж завжди мовчав, його я зовсім не пам’ятаю. Далі ми жили з мамою вдвох. Невдовзі вона стала випивати, бо не могла пережити те, що батько покинув нас і пішов жити до іншої жінки.
Добре закарбувався в моїй дитячій пам’яті той день, коли я збирався перший раз в школу, у мене тоді був перший навчальний день: у свої 6 мені не було за проблему самому знайти собі одяг й попрасувати його нашою старою праскою, а також зварити собі на сніданок два курячі яйця й похапцем з’їсти їх, після того, схопивши на столі пару нових зошитів, бігти наввипередки с сусідськими хлопцями до школи. Моїх друзів проводили на навчання гарно одягнені й усміхнені мами, а моя ж в цей час міцно спала після випитої пляшки вночі…
Таке життя тривало не довго, вже коли мені виповнилося 7 – то маму забрали на лікування. Я пам’ятаю, як тьотя Іра, наша сусідка по квартирі, обіймала мене і все промовляла: «не, переживай, Вадику, вона тебе скоро забере, її підлікують і вона обов’язково приїде за тобою». Тоді ж мені було не дуже зрозуміло, куди саме повинна приїхати за мною мама. Але вже наступного дня для мене все прояснилось: я сидів в коридорі дитячого будинку і чекав, коли тітоньки з опіки оформлять якісь там документи.
Де на той час був мій батько – мені було не відомо, та і судячи з останніх років нашого з мамою життя, було більше, чим зрозуміло, що я не дуже потрібний йому, а точніше сказати – зовсім не потрібний. Так і почалося моє самостійне життя серед нікому не потрібних дітей – таких же, як і я сам.
Знаєте, що саме страшніше в цьому всьому? Це те, що я кожнісінький день чекав на неї – на свою маму. Мені ж тоді хотілося всім розказати, що я не такий як всі діти, що мене привезли сюди тільки на деякий час і що моя мама скоро приїде за мною. Старші діти на це тільки сміялися й навіть придумали мені прозвище «Вадя-ждунчик», а вдарити мене це було взагалі святим обов’язком для всіх. В цих хвилинах, годинах, днях та роках було багато болі й страждань, а також було не менше молитов і прохань Богу про допомогу. Я молився тоді кожного дня, бо дуже хотів, щоб мама забрала мене. Та цього не сталось. Вона навіть жодного разу не приїхала.
Після омріяного випуску з дитячого будинку, мені довелося відразу піти працювати, а паралельно навчатися. На «свободі», як казали у нас в дитячому будинку, мене все не полишала думка знайти матір. Як зараз пам’ятаю, що коли мені видали на роботі першу заробітну плату, то я в той же день пішов до приватного детектива і заплатив йому за те, що він її розшукає. Й вона знайшлась. В той день у мене в середині сперечалося декілька почуттів: любові й зневаги, ненависті й бажання обняти її. Я написав матері листа і вкинув його до її поштової скриньки, там було написано так: «мамо, чекаю на тебе завтра в 14.00 в кафе «Сузір’я», яке знаходиться біля твого дому».
В той день вона все-таки прийшла: гарна така, дуже доглянута і сучасно одягнена жінка. Вона подивилась мені в очі й сказала: «я не хочу знову повертатись в минуле. У мене нове життя, де немає ні тебе, ні твого батька, а ти он як на нього схожий». Розвернулась і пішла собі. Мені ж і слова не дала промовити, бо, мабуть, у неї були важливіші справи, аніж розмова зі мною. Я собі теж пішов додому і свій біль забрав з собою.
На скільки ж тоді мені було боляче – не можна передати словами. Я пам’ятаю добре й те, як сильно тоді мені давило в грудях і гучно калатало серце. А мені так хотілось, щоб мама тоді обняла мене, й багато разів мені доводилось уявляти собі цю зустріч. Раніше я думав навіть про те, які слова вона мені скаже і як буде вибачатися переді мною й плакати. А мені доведеться її заспокоювати. Та все розвіялось. Виявилося, що мене для рідної матері не існує, і я для неї – лише «минуле». І все.
Довго мені довелось приходити в себе після цієї зустрічі. Сказати по правді, то я майже рік працював з психологами на цю тему і скажу Вам, що не даремно. У мене вийшло відпустити цю ситуацію й навіть стати щасливою людиною: одружитися, а згодом стати батьком трьох чарівних дівчаток. Моє минуле мені більше не болить і тепер я точно знаю, що все погане в житті колись мине, як з білих яблунь дим.
