Зі своєю коханою Ольгою я познайомився завдяки своєму другові Кості. Вони з Олею жили по сусідству та часто гуляли разом. Вона подобалась Костянтину, та він їй не дуже.
Одного разу він привів її до нас в бар, де сиділи ми всі разом. Після його слів: “Познайомтесь, це моя подруга Оля” я зрозумів, що ця дівчина повинна бути моєю. Довгий час я намагався вибороти її увагу, поки гуляли компанією, але мені все не вдавалось, бо вона була наче айсберг — непоборна. Але одного дня її крига почала танути: ми йшли ввечері, було вже доволі прохолодно, а в Олі не було кофти, тому я запропонував свою. Відтоді ми почали гуляти окремо.
Так день за днем ми ставали все ближчими, більше бачились та багато про що розмовляли. “Друзі — це головне. Твої товариші не покинуть тебе у складну годину, і це дуже добре, що біля тебе є такі люди” — завжди говорила мені Оля, а я радів, бо це було дійсно так.
Згодом ми почали зустрічатись, жити разом, тому й проводили практично весь час удвох. Друзі сумували через це, тому я намагався хоч іноді вириватись із обіймів коханої, аби зустрітись зі своїми товаришами.
На нашому з Олею весіллі мої друзяки танцювали та веселились найбільше, і мене дуже радувало, що такі люди поруч зі мною. Тоді було весело і класно, але за кілька місяців після того, як ми стали сім’єю, все дуже змінилось.
Оля, мабуть, відчула, що вона тепер моя дружина, і я нікуди від неї не подінусь, тому й почала командувати мною. Її заборони на зустрічі з хлопцями в перший час я сприймав як жарт, адже не може так бути, що спочатку ми гуляли всі разом, а тепер вона не дозволяє мені навіть пива з ними випити. Та коли почались крики та істерики щодо цього, то я зрозумів, що все серйозно.
Того вечора Костя зателефонував мені та покликав на футбол. Ми не були затятими вболівальниками, але атмосфера стадіону та гри дуже нам усім подобається та підіймає настрій, до того ж підтримати нашу футбольну команду — це потрібна справа. Відразу погодившись на пропозицію друга, я почав збирати речі. Ми з Ольгою не планували нічого на вечір, тому, повідомивши кохану, пішов до дверей.
Вона вибігла з кімнати, наче скажена, почала кричати, що мої друзі — це невігласи та хами, і мені не слід із ними спілкуватись. “Я тобі вже вкотре кажу, що вони мають поганий вплив на тебе! Ти що, не чуєш мене?!” – вона була такою злою, наче її вкусила якась муха.
Того вечора я залишився вдома, перепросивши у хлопців, але моє відношення до Олі дуже змінилось. Тепер мені здається, що бути разом із такою людиною не слід. Я не маленький хлопчик, і можу самостійно обрати собі людей для спілкування. Оля не моя мама, аби щось мені забороняти. Як ти вважаєте, чи стикались із подібною ситуацією?
