Мої батьки померли й ми переїхали у село.
Ми з дружиною були не проти. Тому що втомились від життя у місці, а тут природа і спокій, це нас приваблювало.
У батьківському домі була альтанка. Я любив там випити кави й поміркувати про життя. Нікуди не поспішати, насолоджуватись співом птахів та шумом дерев, які так манили своїм ароматом.
Ми малювали картинку життя у селі саме так.
Раніше сусідів у батьків не було. Там поблизу жила літня жінка, яка померла, але в той дім переїхав її старший брат. Цьому значення ми не надали.
Та тут і вийшла наша велика помилка на рахунок цього.
Вирішив я у вечері посидіти в альтанці та почав спостерігати картину. Старий дідусь викидає на нашу межу солому із курника.
Я зробив йому зауваження і сказав, що це вже наша територія, до того ж тут альтанка одразу і вдихати ті запахи ми не хотіли.
Це ж взагалі ненормально навіть суто з людських якостей.
Дідусь мені у відповідь сказав доволі спокійно:
– А я як вважаю за необхідне так і робитиму. Чи то по совісті, як Ви тут музику слухаєте кожен день, смажите шашлики й нічого робити не хочете. Бажаєш спокою, давай мені гроші щотижня тоді.
Я не очікував такої відповіді, від літнього дідуся, який був доволі тихим сусідом.
Ми хотіли дійти до спільного висновку, щоб не робити з цього конфлікт. Та нічого з цього не виходило. Дідуган не збирався зупинятись.
Час від часу його солома була у нас біля огорожі. І забирати її він не збирався взагалі, ще й насміхався з нас.
Ми з дружиною втомились від цього й змушені були давати йому гроші, аби той припинив наводити лад у себе і підкидати те все нам.
Добре, що кошти просив він не великі.
Я продавав виноград і ягоди, якраз ті гроші й віддав дідусю, нехай має на таблетки старий.
Домовитись з дідом не вдалось, тому уже як є.
