Ще зі шкільних років підтримую контакт тільки з двома однокласницями – Оленою і Інною. Остання вже кілька років проживає за кордоном, тому спілкуємось тільки дистанційно. А от з Оленою час від часу стараємось зустрітися за чашечкою кави. Але останні кілька місяців і вона зникла з поля зору. На дзвінки не відповідала, тільки відписува повідомлення.
І тут несподіванка – зустрічаю її в торговому центрі з дитячим візочком. У випадку з Оленою ця новина і приємна, і шокуюча. Ми, найближчі, знали, що через проблеми зі здоров’ям, про вагітність вона могла тільки мріяти. А тут така несподіванка.
Вона теж була рада мене бачити, тому ми вирішили трохи побалакати в найближчій кафешці. Краєм ока я помітила, що постійна радість і енергійність, яка зазвичай супроводжувала подругу, кудись зникла. Але списала це на завантаженість дитячими турботами і недоспані ночі. Те, що Олена розповіла, мене просто шокувало.
Як виявилося, хлопчика Максимка Олена всиновила. Саме з його усиновленням і пов’язане її зникнення з міста. Для всіх друзів і знайомих було складено історію про вагітність і необхідність зміни клімату. Це мало захистити дитину в майбутньому від насмішок і цькувань. Рішення про усиновлення обговорювалось з чоловіком і батьками обидвох сторін. На той момент здавалося, що всі вони прекрасно порозумілись. Але коли Олена повернулася додому з омріяним синочком, родичі змінилися до невпізнаваності.
Чоловік, з яким вони разом прийняли рішення взяти дитину з дитбудинку, став просто пропадати на роботі. То новий проект, то несподіване відрядження, завжди знаходилась причина не бути вдома. Про те, щоб посидіти з сином чи прогулятися з візочком, і мови не було. А останнім часом, взагалі, залишався на ніч у своїх батьків. Мовляв, йому на роботу, а вдома відпочити неможливо. Олена була у відчаї але продовжувала чекати, коли ж він одумається.
Свекор зі свекрухою, які теж підтримували Олену до усиновлення, просто перестали приходити в гості. На всі запрошення знаходили якусь відмову, а невдовзі свекруха заявила:”Вибач, але не можу себе перебороти. Тільки тепер зрозуміла, що ідея з усиновленням була невдалою.”
Остання надія Олена – її мама, на перших порах заходила до неї, допомагала з покупками і трохи по дому. Коли Олена просила наглянути за Максимком, вона говорила, що боїться зробити щось не так. І якщо для чоловіка і його рідні Олена ще намагалась знайти виправдання, то для мами їх просто не було.
А одного разу мама сама завела розмову про дитину. Всі аргументи зводились до того, що батьки дитини – невідомо хто. А якщо це наркомани чи алкоголіки? А це ж все гени. От виросте син і почнуть проявлятися в нього невідомо чиї норов і непослух. Що тоді? Для чого їй створювати собі проблеми. І найгірше – поки не пізно, пропонувала віддати дитину назад.
Стан подруги важко описати словами. Не одну ніч вона проплакала, не розуміючи, що ж змусило рідних людей поводити себе так дико. Але все ж, Олена надіється, що невдовзі вони одумаються і, як раніше, всі заживуть однією дружньою родиною. А поки знаходить свою відраду в досягненнях синочка і все фіксує на фото. Надіється, що скоро рідні захочуть розділити з нею її щастя.
