З самого дитинства я мріяла про собаку. Ці тварини дуже розумні, кмітливі та велелюбні, а мені саме й потрібен був такий друг. Ми з батьками жили у квартирці, де ледь вистачало місця для нас чотирьох, тому й мені не дозволяли купити собаченя.
Дитиною я була дивакуватою, тобто інші діти не хотіли з мною спілкуватись, бо вони відрізнялись від мене, але й такого друга, як песик, мені дарувати не хотіли. Згодом, розуміння того, що тварина б мучилась у тісному приміщенні, мене перемогло, тож я вже й полишила спроби вмовляння батьків.
Час йшов, мені вже виповнилось 18. Поїхавши на навчання в інше місто, ми з подругою винайняли квартиру, але я ніяк не могла здійснити свою мрію — купити собаку. Власниця квартири забороняла тримати тварин у квартирі, а в подруги була алергія на шерсть.
Так ще 4 роки пройшло без здійсненої мрії. Та коли я вийшла заміж, і ми з чоловіком обирали квартиру краще купити чи будинок, то, послухавши мене, він також схилив свій вибір до покупки приватного сектору. Моєму щастю не було меж, адже думки про те, що скоро у мене з’явиться песик, окриляли мене.
Всі робочі дні проходили швидкоплинно, час летів із шаленою швидкістю, адже ще кілька місяців, і моє бажання збудеться.
Побудувавши власне житло, ми купили гарну вівчарку Еліота. Цей песик підкорив мене з перших секунд нашого знайомства. Його гарний темний носик, темні очі та білі зуби вказали на мене, і я зрозуміла, що це він — мій новий друг.
По приїзду додому ми з Еліотом не розлучались ні на мить, адже далеко відійти від такого маленького милого клубочка було просто неможливо. Час йшов, мій песик ріс та розумнішав. Він почав відкликатись на Еліота, виконувати різноманітні команди такі як: сидіти, лежати, голос. Мій друг розумів, коли я говорила “можна” чи “ні”. За все своє життя, мені ще не доводилось бачити таких розумних та чудових собак.
Одного дня я повернулась додому з роботи, та помітила, що мене ніхто не зустрічає, як Еліот робив це завжди. “Може, спить..” – промайнуло в думках… Та, перевіривши будинок, я зрозуміла, що мого песика ніде немає.
Схопивши верхній одяг, я вибігла на вулицю, і відразу від порогу почала кликати свого Еліота. Згодом до пошуків під’єднався мій чоловік. Шукали ми до пізньої ночі, але знайти песика в нас не вийшло.
Ще близько місяця я виходила на вулицю в надії знайти Еліота. Думала, може він заблукав, чи загубився. Тоді в мене вже навіть не було сліз, бо всі вже давно виплакала. Ви собі навіть уявити не можете, які це почуття, коли втрачаєте те, про що мріяли все життя, а в цьому випадку — це друг.
Пройшло кілька місяців, я вже навіть не поверталась, коли чула собачий гавкіт десь коло себе, бо тоді хоч сподівалась, що це може бути мій пес, а зараз що…? Чи живий він взагалі?
Того дня ми з чоловіком запланували романтичну вечерю в ресторані. Я йшла до салону краси, аби зробити собі зачіску та макіяж. Та в очі мені кинулась собака, яка лежала з іншого боку дороги. Великий, чорний з коричневим пес… На одну мить в мені поселилась надія, що це мій Еліот — маленький та дорогий друг. Я перейшла дорогу, підійшла до собаки, але вона почала бігти. В тих темних та рідних очах мені вдалось упізнати мого друга. Він був наляканий, брудний та худющий. Йому навіть не відразу вдалось мене впізнати, але, коли я назвала його на ім’я, він спинився.
Постоявши кілька секунд, пес кинувся до мене, радісно махаючи хвостом. З моїх очей полились сльози, бо я вже навіть і не сподівалась знайти його. “Мій маленький Еліот! Як же ти тут опинився, як ти жив сам увесь цей час?” – промовляючи, я обіймала песика.
“Тепер я не віддам тебе нікому, мій любий друже!”
Вечерю в ресторані довелось відкласти, оскільки тепер нам було чим зайнятись: відвезти Еліота до ветеринара, відмити, нагодувати та більше не дозволити йому так загубитись…
