Коли я виходила заміж, то вирішила, що мої стосунки з чоловіком повинні бути легкими. Головним правилом для мене була особистісна незалежність — це коли в людини є час для себе, для друзів, для відпочинку та сім’ї. Я вважаю, що не повинно бути такого, як “мусиш”. Ніхто нічого не мусить. Владу, хлопцю, з яким я зустрічалась, це повністю підходило.
Практично відразу ми почали жити разом у його квартирі, бо Олена Вікторівна, його мати, поїхала на роботу в Італію, і вони зідзвонювались раз на три дні. Згодом ми вирішили побратись, але не влаштовували ніяких церемоній та гучних вечірок — просто розписались тихенько та й все.
Наші стосунки будувались чудово: за рік спільного життя ми купили власну квартиру, придбали автомобіль, за кермом якого їздимо обоє, і маємо багато планів та ідей на майбутнє.
Якось так склалось, що мені завжди подобались комп’ютери, тож я працюю програмістом, а мій чоловік працює на закордонну фірму, але також вирішив навчатись на ІТ- техногола. Якщо в нього все вдасться, то нам буде дуже добре працювати вдвох із дому.
Довіра — це ще одна важлива складова у стосунках. Я ніколи не сумнівалась у Владові, як і він в мені, тож у нас ніколи не виникало сварок на фоні ревнощів.
Так вже склалось, що у мене вільніший графік, ніж у мого коханого, тому іноді я їжджу на відпочинок сама, аби зібратись із думками, відволіктись від різних програм та комп’ютерних кодів, в той час, як Влад ходить на роботу. Так само і він кілька разів їздив без мене закордон, оскільки я була зайнята нагальними замовленнями. Таке буває, і це чудово.
Та нещодавно до мого чоловіка зателефонувала його мама. Олена Вікторівна сказала, що зібралась повертатись додому, оскільки більше працювати вона не хоче — здоров’я не дозволяє. І от відтоді, як вона повернулась, все пішло шкереберть.
На вулиці було вже прохолодно, оскільки була середина осені, та мене це не засмутило, і я вирішила, що хочу поїхати на тиждень до Грузії. Погуляти, спробувати їхню кухню, загалом — відволіктись.
Я домовилась із Владом, що вилечу приблизно за 9 днів. Мабуть, він розповів про це мамі, адже від її приїзду він часто навідується до неї в гості. Відтоді мого чоловіка наче підмінили. Кілька днів його щось тривожило, і я це бачила. Він був сполоханий і занурений у думки. За три дні до вильоту він мені сказав: “Ти знаєш, кохана, я б не дуже хотів, аби ти летіла закордон. Зараз час такий не дуже легкий, та і мені б хотілось із тобою. Що ми за сім’я така, яка відпочиває окремо?”
Це говорив не мій Влад, оскільки таких розмов та проблем у нас не було. Що він, що я, вважали це нормальним, а тепер, за тиждень після приїзду його матері, він говорить, що це неправильно.
Я розумію, вона жінка не того покоління, і в неї абсолютно інші цінності та бачення сім’ї, але навіщо нав’язувати свою думку сину, до того ж вже дорослому?
Сказавши Владові, що я в будь-якому разі поїду, почула у відповідь, що це мій вибір, і якщо я все ж не послухаю його, то ми будемо змушені розлучитись. “Хто його знає, що ти там закордоном без мене робиш, і з ким ти там гуляєш…”. Після тих слів я розуміла, що поїду чи ні, але більше з ним бути не хочу. Якщо думки людини можна так легко змінити за допомогою мами, що вона вважатиме свою дружину зрадницею, то навіщо таким шлюб?