Мені 44 роки і я лише нещодавно повністю переосмислила своє життя. Для цього мені було потрібно взнати одну жахливу та неприємну новину.
Та ще 4 роки тому вже було по іншому. Я була одружена з чоловіком 20 років, дітей у нас так і не появилося чомусь, та ми вже й не сподівались. Жили своїм життям робота – дім – робота. Але окрім цього, ще весь побут був лише на мені. Я була як попелюшка, яка старанно всім хотіла догодити.
Мене ця рутина просто з’їдала з середини, ще й чоловік починав випивати та не завжди робив адекватні вчинки.
Я відчувала, що не контролюю своє життя, як хом’як попала в колесо що крутиться й не можу зупинитись. На фоні цього замітила, у мене постійно було погане самопочуття, та вирішила сходити до лікаря перевіритись.
Всі аналізи прийшли лише на наступний день і лікар попросив приїхати знову. В мене одразу промайнула думка, що щось не так – як відчувала. Після цього візиту мені здавалось я вся посивіла. Життя промайнуло перед моїми очима, коли я дізналась цей страшний діагноз – рак. Звісно, це була лише підозра на рак, попереду мене ще чекало багато обстежень та аналізів. Але я вже була впевнена, що діагноз правильний.
Тоді мало не поставила на собі хрест. Це надзвичайно важко дізнатись, що у тебе такий діагноз, і є можливість померти в будь-яку хвилину. Я повністю втратила надію й всіляку жагу до життя.
Чоловік же, навіть не відреагував на цю жахливу новину. Хоча я вже давно знала, що наші стосунки потерпіли краху, без можливості все відновити. Мені лікарі радили чимскоріше починати хімієтерапію, а я не знала чи потрібно це мені? Чи є хоч якийсь сенс мого життя, адже дітей у мене нема, чоловіка, можна рахувати також немає. Я була готова зустріти смерть, та не вважала за потрібне навантажувати роботою лікарів.
Тоді до мене в палату прийшла одна жіночка, представилась, що вона волонтер з групи підтримки хворих раком. Попросила прийти на їхнє зібрання, яке проводилось в лікарні й обіцяла, що мені там обов’язково допоможуть. Я довго вагалась, чи потрібно мені це, та все ж зі нудьги вирішила піти.
Посиділа, послухала, й була захоплена яка в них жага до життя, від них просто віяло позитивом, я не вірила, що всі ці люди як і я хворі раком. Мені знадобилось декілька тижнів, щоб спіймати їхню хвилю й наповнитись бажанням жити. Дізналась, що не зважаючи на свою хворобу, вони допомагають іншим – хворим діткам, підтримують їх та розважають.
Я трималась за них, наче за останню соломинку, саме ті діти витягували мене з депресивного стану і я знала, що як видужаю, обов’язково буду надалі їм всіляко допомагати.
Після останньої хімієтерапії сталось справжнє диво – у мене наступила ремісія і це означало лише одне, що хвороба відступила. Я просто не вірила свому щастю, вперше за всі свої роки я відчула, яке значуще моє життя і, що не варто так просто від нього відмовлятися.
Я повернулась до свого попереднього життя лише з метою повністю його змінити, так розійшлась з чоловіком і звільнилась з роботи. Тоді стала волонтером і продовжила допомагати діткам, які лише борються з цим злим недугом.
Я зрозуміла з цього один важливий урок, за своє життя варто боротися і ніколи не пізно все докорінно змінити.
