Коли я був школярем, я закохався в чудову дівчинку Аліну. Ми вчились в одному класі, але вона ніколи не звертала на мене увагу, оскільки я завжди був бешкетником. Мені подобалось голосно жартувати і сміятись, чіплятись до інших, та іноді битись. Її це дратувало, але вона не розуміла, що все це відбувається для того, аби привернути її увагу.
Пройшло декілька років, ми підросли, я став добре вчитись і взявся за голову, а Аліна так і залишалась розумницею та красунею. Мені довелось зануритись повністю в навчання, аби тільки довше часу проводити в школі, бо вдома у мене відбувалось жахіття: тато постійно чіплявся до мене, до мами, до моєї сестри через будь-що. Йому не сподобалось, як я говорю — він починав кричати, не смачна вечеря — на горіхи отримувала мама. Все це не тому, що він пиячив чи ще щось, а лише з тої причини, що на роботі йому зіпсували настрій, а він виливав свою злість на всіх рідних, бо не вмів стримувати свої емоції.
Останнім часом у нього були якісь проблеми на роботі, і такий його настрій тривав довго. Через це я дуже злився на батька, і боявся стати таким, як він. Але… за що боролись — на те і напоролись.
Я став помічати в собі таку ж проблему — не вміння контролювати свої емоції. Якщо я був злий, то діставалось усім. Намагання припинити це покращували результат, але ненадовго.
Коли я почав помічати, що Алінка звертає на мене увагу та проявляє симпатію, то ця проблема зникла, і мені здавалось, що це назавжди, оскільки почуття кохання знищило злість в моїй голові.
Та чим довше ми зустрічались, тим більше приїдались одне до одного, звикали. Часом моїй коханій вдавалось приборкати в мені цю розлюченість, бо скривдити її — це найбільший мій страх.
Згодом ми одружились, і стали ще ближчими людьми. Аліна працювала вчителькою в школі, а я мав власне СТО, і останнім часом працівники почали хворіти, і працювати було нікому. Мене це дуже дратувало, адже невдоволених клієнтів було безліч, і я не міг нічого з цим робити.
Приходячи додому, я зривав свою злість на кохану, і вже за хвилину шкодував про це. Вона просила в мене бути стриманішим, думати перед тим, як щось говорити. Щоразу я вибачався, просив зрозуміти, і вона це робила. Аліна вибачала, та намагалась покращити мені настрій, але справи на СТО ставали все гіршими…
І одного дня я прийшов додому, а на столі стояли квіти. Запах їхній був дуже солодким, і від нього мене почало нудити, через що я вкотре накричав на кохану. Скинувши квіти на підлогу, я поглянув на Аліну. Вона дивилась на мене так, наче очима промовляючи: “Я більше так не можу”. Зрозумівши, що сталось, що в мене знову не вдалось стриматись, я почав збирати квіти одна до одної, аби поставити їх у воду.
Того ж вечора вона зібрала свої речі, та пішла з нашої квартири, залишивши букет зів’ялих квіток на столі. Пройшов тиждень, вони вже почали засихати, але викинути їх у мене не стало сил, адже вони щодня нагадують мені про те, яка погана я людина…
