Моя кохана дружина родом з села, там і далі проживає вся її сімейка. А саму Настю я забрав до міста – там у мене робота та й квартира власна.
Познайомились ми ще під час навчання і одразу стали зустрічатися. Так згодом ще й одружилися, але чомусь рідні Насті були переконані, що ми повинні жити в селі. Мовляв, не будемо вам допомагати якщо тут не житимете.
Та чим таким вони нам можуть допомогти? У мене гарна освіта, скоро мала появитись престижна робота і свою сім’ю сам міг повністю забезпечити. Тим паче, батьки ще на моїх 20 років подарували квартиру, тому власне житло було.
Я не бачив причин відмовлятись від міського життя та й кохана мене повністю в цьому підтримала. Вона сама не сильно прагнула повертатись в село. Там життя протікає зовсім по іншому – щодня потрібно фізично працювати, місць для відпочинку немає і взагалі, ми вже привикли до іншого.
Після нашої відмови рідня коханої ще якийсь час ображалась на нас, але це не заважало нам час від часу їх провідувати. Так вони й змирились з нашим вибором.
Якось весною, коли прийшов час садити картоплю, нас попросили допомогти. А потрібно сказати, що обсяги поля в селі просто шалені. Я ніколи не розумів, для чого стільки саджати, якщо потім половину просто викидають. Все ж ми приїхали, але я одразу повідомив, що не надовго.
Хоч я попрацював там лише 2 години, та моя спина добряче відчула весь тягар такої праці. Проте замість “дякую”, в свою сторону почув лише докори “чого так мало?”. А згодом дізнався, як вся рідні жалілась на мене Насті, мовляв, нікудишній я в неї господар і чоловік.
Це розізлило мене, адже я пожертвував власним часом, здоров’ям і все заради чого?
Вирішив, більше не допомагатиму їм в такому. Як хочуть – краще куплю декілька мішків тої самої картоплі, але при цьому не буду надриватися. І нехай думають про мене що хочуть.
