Тітка кликала закордон. Та зустріч з сусідами переконала залишитись вдома

Цікава річ оте наше життя. Сиджу я іноді  тепер і думаю про це…

От наскільки легко забути своє минуле? Забути те, що з нами було? Наскільки легко змінити національність, змінити свої звички, мову, особливо те, що не є матеріальним?

Мені було б важко, і я не дарма так вважаю… Мені часто вуйна з-за кордону пише, аби я до них переїздила.

Я не можу. Мені вже сорок років, здавалось би, не така стара, іноді й пенсіонери міняють місце проживання.

Та я боюсь, не можу проміняти те, що маю на щось чуже.

Батьки, щоправда вже померли, я неодружена, дітей теж не маю, сестер чи братів тим паче, бо батьки ледве одну мене на ноги поставили.

Залишили вони мене не з порожніми руками, а в досить великому і красивому будиночку, на яких пахали все своє життя. А з ремонтами, то вже і я допомагала, як тільки на роботу пішла.

Та справа навіть не у матеріальних речах, я не хочу вчити чиюсь мову. Не не можу, пам’ять хорошу маю, та й у школі добре навчалась. Я просто не хочу.

Я не бачу сенсу щось міняти у своєму житті, бо в мене і зараз все добре.

До слова, у мене сусіди, з якими спілкувались колись батьки, а я звісно рідше, все життя провели в Україні.

Їхній син навпаки виїхав закордон. Як часто кажуть Дмитро і Галина: «Це було вимушене рішення.». Він здається не міг роботу знайти, хотів щось змінити, заробити на краще життя.

Ось і переїхав в Чехію. Там познайомився з заробітчанкою з України.

Десь рік спілкувались, зустрічались, а потім одружились. І звісно, що осісти захотіли в Чехії. Життя собі непогане організували. Почали заробляти, виплатили житло. Проте, найбільшою їхньою проблемою вважаю невміння виховувати дітей.

Нещодавно до Галини і Дмитра приїхала старша онучка Діана, якій виповнилось 16 років і молодша Ліза.

Їй нещодавно було лише 7. Ось я й зустріла їх, повертаючись з магазину.

Привіталась до мене Діана. А тоді до молодшої почала чеською говорити.

Я з цікавості перепитала: «Лізочка не знає української?». А тут мене мала вразила. Сказала, що батьки їй заборонили говорити іншими мовами.

Бо ж вона справжня чешка, у неї паспорт громадянки Чехії. Мені якось боляче зробилось. Чому двоє українців раптом думають, що їхня дитина – чешка?

Ех… нехай. Зате тепер переконалась, що нікуди й ніколи не виїду. Мені добре тут.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Тітка кликала закордон. Та зустріч з сусідами переконала залишитись вдома
Червоний камiнь
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.