Микола з дитинства полюбляв комфортно вмощуватися в велике м’яке крісло у вітальні та слухати розповіді дідуся. А старенький мав багато чого цікавого розповісти внукові: про своє босоноге дитинство, як бідували, про трату батька та як матері-одиначці доводилося важко з п’ятьма дітьми у воєнні часи. Дід пережив страхи та біль в1йни, аж сльози котилися по щоках, коли повідав про це.
Миколка пишався дідусем, називав його своїм героєм та був для малого прикладом наслідування. Хоча вже й такий старий був, та завжди охайно одягнений, причесаний, поголений, з натертими до блиску туфлями та випрасуваною сорочкою. Дідуся в родині взагалі любили всі, бо він старався не доставляти клопоту, не надокучати, не ставити лишніх питань. Просто собі такий мирний та тихенький стариган.
Якось в школі організували вечір, куди дітлахи повинні бути привести того, на кого хотіли б бути схожі в майбутньому. Дехто прийшов з мамою чи татом, деякі привели друзів, сусідів, інші – вчителів поставили в приклад. Миколка ж прийшов з дідусем. Саме він став головним героєм вечора. Його історії слухали від найменших до найстарших з широко відкритими ротами та захопленим поглядом.
Врешті по закінченню вечора, один з учнів школи підбіг до дідуся Миколки, міцно його обійняв та схлипнув:
– Як шкода, що мого дідуся вже немає! Ви розповіли так багато цікавого. Ви – справжній герой! Дякую за таких, як ви. Що ви подарували нас світле майбутнє!
