Іван зрозумів одне – не варто підлаштовуватися під інших

– Мамо, та з мене весь гуртожиток сміється, що я не такий, називають білою вороною, глузують та навіть принижують, – жалівся Іван матері. Наталка добре розуміла сина, бо колись сама такою була, коли вперше приїхала в столицю з широко роззявленим ротом. Ходила вуличками з картою в руках, не знала, як користуватися метро, навіть якою стороною в супермаркет зайти. Наталка не витримала столичного темпу життя та повернулася до рідного села.

Іван пішов після школи навчатися до столиці. Там поселився у гуртожитку, де крім нього мешкало ще четверо студентів. Іван навчався на юридичному факультеті. Це був престижний напрямок, де практично всі студенти були з заможних сімей. Хлопець власними зусиллями та знаннями добився державного місця навчання. Наталка тоді була неймовірно рада та пишалася Іваном, бо добре знала, що вони з чоловіком не потягнули б матеріально таке дороге навчання.

– Сину, а що ж ти робиш не так, що з тебе ще й сміються? Хіба в тебе менше інтелекту чи в чому причина?

– Ні, мамочко, я одягаюся не так модно та багато, як решту одногрупників. Вони хвастаються дорогими брендовими речами, а я ношу штани та светри з базару. Коли я приїжджаю до гуртожитку з повною сумкою їжі, з мене регочуть. Бо всі харчуються у кафе та студентській їдальні за гроші. А я добре знаю, що вам й так важко доводиться, тому стараюся якомога більше економити.

Наталка з жалістю в очах подивилася на Івана та промовила:

– Чому ти відразу не сказав, хіба б ми з батьком не знайшли пару лишніх гривень, щоб ти не був гіршим за інших?

– Та й не лише у цьому справа, – продовжував Іван. Я навіть говорю не так, як вони. От минулого тижня викладач поставив мені питання. То коли я почав відповідати, всі з таким подивом подивилися на мене, наче я десь з лісу втік. Вони говорять по-модному, а я простою сільською мовою. Таким діалектом, як всі люди у нашому селі. Я не хочу змінюватися та думати над кожним словом, що говорю.

Наталці було вкрай прикро за сина, проте що вона могла вдіяти та чим зарадити. Лише знову складала сумку з домашніми стравами Іванові, бо ввечері він збирався на поїзд. Хлопець не знав, як правильно вчинити. Бо мама цілих два дні крутилася на кухні: крутила голубці, ліпила вареники, пекла пиріг та багато іншого. Якщо Іван не візьме це все добре, то Наталка образиться. А якщо знову притягне цілу сумку, то з нього глузуватимуть, називатимуть селюком.

Іван їхав у поїзді, навпроти сидів старший чоловік років п’ятдесяти. Першим заговорив саме він. Мабуть, побачив, що хлопця щось дуже мучить. Делікатно почав бесіду.

Куди прямуєте, хлопче?

Іван раптом підняв очі та відповів:

– От їду на навчання, а якби ви знали, як не хочеться. Знову називатимуть білою вороною та селюком.

– А в чому ж причина тоді? – здивовано перепитав пасажир.

– Я з невеликого села. Зовсім по-іншому вихований та й ріс в інших умовах, ніж інші мої одногрупники. Тому то й сприймають вони мене, як чужого.

Чоловік непомітно посміхнувся та відповів:

Ніколи не змінюйтеся, щоб догодити іншим. Будьте самим собою. У цьому ідентичність особи, особливість. Для чого вам підлаштовуватися під своїх одногрупників? Колись свого часу я був таким самим, старався теж відповідати вимогам столичних друзів. Але потім до мене прийшло прозріння, що як би не старався, ніколи в душі не стану таким, як вони. Зате потім досягнув багато чого. Тепер очолю економічний відділ в приватній компанії.

Іван довго ще слухав співрозмовника. До хлопця приходила якась невимовна радість. Він усвідомив головне – не варто стелитися під людей, потрібно бути собою.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Іван зрозумів одне – не варто підлаштовуватися під інших
Червоний камiнь
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.