Я була єдиною дитиною у своїх батьків. Жили ми в місті, у нас була велика квартира, яку батьку видали від роботи, бо він у мене військовий офіцер, а військовим тоді видавали службове житло. Мама ж ніде не працювала, а займалась моїм вихованням та домашніми справами. Батько у мене був дуже суворий, вдома ж він не переставав бути військовим, а тільки те й робив, що командував мною та мамою, яка завжди мовчала і погоджувалась з усім, щоб він не сказав. Коли мені було 18 років, то я поступила навчатись до медичного університету, а жила й надалі з батьками, які хотіли все контролювати. Слово мого батька в домі було законом, і ніхто ж не смів його порушувати.
На четвертому курсі доля зробила мені подарунок – я зустріла Романа. Він був старший за мене на два роки й вже закінчував навчання в нашому виші. Тоді ми вдвох з ним закохалась вперше і по-справжньому, все було так, як в казці. Батькам же мені було боязко розказати, що у мене є хлопець. Я знала, що їм це не сподобається, через те, що батько завжди хотів бачити моїм чоловіком тільки офіцера й не погано б було, щоб з великим чином.
Десь рік ми вже з Ромою зустрічались, коли я дізналась, що ношу під серцем його дитя. Пам’ятаю, як плакала тоді на лавочці в парку, мені було дуже страшно і я не знала, що буде далі. Рома мене тоді все втішав і казав, що все буде добре, ми одружимось і будемо жити у його батьків в селі. Орендувати ж квартиру в місті ми б тоді не змогли, через те, що у нас не було такої фінансової можливості.
В той же вечір мій хлопець запропонував мені піти до моїх батьків і попросити в них моєї руки. Звісно, що я боялась, але іншого виходу не було. Ми купили торт і квіти для моєї мами й пішли. Батьки були шоковані такими новинами. А у батька від злості навіть очі кров’ю налились, він почав кричати, а потім просто взяв Романа за комірець і викинув з квартири. Мене ж тоді закрили у моїй кімнаті, як маленьку дівчинку. Я чула через двері, як батько дуже кричав, і як погрожував знищити мого хлопця і його дитя в мені. Так-так. Він сказав, що «безкровних нам не треба».
Вже через два дні я з батьками їхала в інше місто. Батько перевівся по службі, швидко завантажив всі наші речі й ми переїхали. Мені ж строго-настрого було заборонено рипатись кудись і щось казати. Я слухала своїх батьків. Щодо моєї вагітності – то моє дитя було втрачене, як сказав тоді лікар, на фоні великого стресу. Батьки ж з цього приводу зовсім не засмутились, а навпаки – були раді, що проблема сама собою відпала.
Десь через пів року я все-таки наважилась написати своєму Роману листа. Та він не відповідав. Мені довелось написати нашим спільним знайомим і спитати за нього. Але відповідь була невтішною – він поїхав добровольцем в якусь гарячу точку світу. Ця новина мене тоді добила морально, бо мені ж було розуміло, що це через мене він пустив своє життя під кулі. Десь через рік він там і загинув, як вже мені стало відомо пізніше, від тих же наших з ним спільних знайомих.
На стільки ж сильно тоді на мене вплинули ці події, що я замкнулась в собі й не жила життя, а відбувала дні та роки. Так і просиділа їх в самотності. Батьків же не стало, коли мені було 35 років, то я так і залишилась жити у їхній квартирі. Звісно, що мені доводилось ходити на роботу, але на цьому і все. Не хотілось мені ні спілкуватись з кимось, ні шукати чоловіків, ні виходити в люди – так і прожила до пенсії.
Сиджу зараз вдома з котом і все думаю, як би було б добре повернути час назад… Жалію, що повела тоді свого Романа знайомити з батьками, треба було втекти, то може, дивись, зараз би внуків няньчила, а не кота. Та що вже тепер, як то кажуть: «згаяного часу і конем не здоженеш».
