У мого друга в сім’ї суцільні сварки. У мене маленька сім’я. Залишились лише мама з татом. Тому нічого не можу сказати про родинні стосунки. Та й серйозних сварок в нас ніколи не траплялось. Особливо що стосується догляду за страшим поколінням. А він от мені дещо розказує. І я навіть не знаю чим можна зарадити.
Вся справа в тому, що у нього по маминій лінії є бабуся та її сестра, а ще прадідусь. Йому вже 94 роки. Добре б нам всім до такого віку дожити.
Та сталось так, що дід Василь живе в селі. Далеко від міста, де обидві дочки побудувались, вийшли заміж і мають свої сім’ї вже багато років. Минав час.
Звісно, з села виїхало багато мешканців. Старші вже померли, а молодь хоче до міста. Насправді, там вже майже ніхто й не жив. Інфраструктура теж така собі. Не було навіть де придбати якісь різноманітні продукти, окрім найосновнішого.
До того тепер ще й добиратись важко. Машини ні у кого з дітей немає. Старша дочка залишилась незаміжня. Вона й доглядала батька довший час. Постійно їздила туди, возила продукти. Допомагала з домом у селі. Город садити. Тому, що й досі чоловіка турбували його грядки. Бо ж сусіди вже землю обробили, а він ні. Соромно!
Та тепер гірше стало. Час минав, село занепадало. Автобус уже майже не їздить. По-перше, не вигідно, бо ж пасажирів надто мало. А по-друге, часто ламається. То що водієві з тієї їзди? Ще й дорога туди просто жахлива. Точніше вона взагалі відсутня. Звісно, водій відмовляється часто. Навіть продуктів не передаш прадідусеві. А час минув. Діти, онуки, правнуки – всі вже прилаштовані, більшість живуть окремо. Мають свої житла. От і подумали забрати дідуся до себе. Чого ж він там сам сидітиме?
А тут компанія велика, дітей багато. Усі з’їжджатимуться, запрошуватимуть у гості, доглядатимуть. Та ні. Дід Василь категорично відмовився. Сказав, що на своїй території хоче бути. От і почали всі між собою сваритись. Хто має їздити, чому не допомагають і що взагалі чоловіка силою треба просто відвезти до міста і все.
Тривало це кілька місяців і тут повідомили, що дід Василь вже геть погано почувається, не встає. Поз’їжджались усі. Хто машину позичив, хто автобусом, хто з сусідами. Прадід мого друга лежав на постелі і злегка сопів.
Він вже був близьким до іншого світу. І лише хриплим голосом простогнав: «Не забудьте мій город посадити…». І заплющив очі.
