Доки моя свекруха жила в іншому місті, доглядаючи свою стареньку матір, то наше із Валерієм життя складалось чудово. Ми жили в любові, підтримці та повному розумінні одне одного. Коханий завжди прислухався до моєї думки, дарував мені квіти, аби зробити приємно. В той час, коли я сама на собі економила, він брав мене за руку, і вів до дорогих магазинів, аби тільки я почувалась щасливою. І справді — він став найкращим чоловіком у моєму житті, якого я знала.
Моя свекруха Анна Луківна жила за пів тисячі кілометрів від нас, оскільки доглядала за своєю старенькою матір’ю. Ми їздили туди близько чотирьох разів, возили подарунки для бабусі Велерія Галини, і для його мами. Та нещодавно бабуся Галина віддала Богові душу, тому мама мого чоловіка повернулась жити до себе. Наше містечко невелике, тому Анна Луківна могла легко їздити до нас щодня в гості, бо це займало всього 15 хвилин дороги. Так вона, власне, і робила.
Відтоді як вона приїхала додому, не було жодного дня, коли моя свекруха не навідала нас. Щовечора ми сиділи всі разом, п’ючи чай. Наші з чоловіком спокійні вечори, коли ми дивились фільми чи влаштовували романтичні вечері, здавалось, закінчились. Та я ще не знала, що то тільки квіточки, а ягідки будуть пізніше…
Зазвичай я приходила з роботи на годину раніше, ніж Валерій, а Анна Луківна чекала на мене вже біля дверей. Того вечора все було, як зазвичай. Я прийшла після роботи змучена, хотіла лягти на ліжко, увімкнути серіал, але моя свекруха чекала на мене на подвір’ї будинку. Я злилась, але водночас розуміла, що їй просто немає з ким поговорити, бо її чоловік давно пішов від неї, син у жінки один… Тож, ми ввійшли до квартири, я поставила чайник на плиту, почала готувати чай. Свекруха розповідала мені про щось, але мій мозок був таким перевантаженим, що я практично не сприймала слів.
Тоді у двері постукали, я відчинила, а за ними стояв мій коханий з великим букетом троянд.
– Це мої улюблені квіти! Дякую, коханий! – мій настрій вмить покращився, а втома, немов десь зникла. Я поцілувала Валерія, та запросила до квартири.
На лиці Анни Луківни була дивна гримаса нерозуміння. З того вечора й почались незрозумілі дії та репліки зі сторони свекрухи.
– Навіщо тратити такі величезні гроші на квіти, які зів’януть? Ну порадував кохану, молодець, але її щастя до завтра мине, а витрачених грошей не повернеш. – Командувала жінка. Валерій мовчав, можливо, не хотів сваритись.
Через кілька днів свекруха побачила у смітнику бирку від сукні, яку мені купив коханий, оскільки ми збирались на весілля до друзів. Так, ціна була не маленька, але й річ була з хорошого матеріалу, і дуже гарна.
Тоді свекруха знов зчинила скандал сину, що він витрачає безліч грошей необдумано. І, як не дивно, він почав слухати свою матір. Валерій припинив дарувати мені квіти, водити в ресторани.
– Краще мені подаруй нову праску, – говорила сину Анна Луківна, – чи може мікрохвильовку, а не на ганчір’я гроші тратиш. Це ж я твоя мама, народила тебе, виховала, тому ти маєш бути вдячний.
Мій чоловік слухав її, а я не розуміла, що відбувається. Невже все має відбуватись так? Подарунки взагалі люди дарують тоді, коли цього хочуть, а не коли їх випрошують.
Безліч разів я намагалась поговорити зі своїм коханим про те, що мама втручається в наше життя, але вона не повинна цього робити. Він мене не слухав… Мої стосунки із Валерієм зіпсувались, і тепер я думаю над тим, аби розвестись із коханим, бо моє слово для нього нічого не важить.
