Всі ці старенькі, дехто покинутий рідними, доживають свого віку не у власній оселі. І такий жаль мене взяв. Вже не говорю про те, що вони не мають звичних радостей, які ми не цінуємо – спілкування з рідними, власного дому, смачної їжі та людської підтримки.
Порадившись з дружиною ми вирішили поїхати туди та поспілкуватись зі ними, щоб повеселити їх, додати настрою і допомогти чим ми можемо. І виявилось, що не дарма – нам повідомили, що старенькі справді потребують уваги та будуть дуже раді новим друзям.
З того часу ми з дружиною приїжджали до закладу два рази на місяць та спілкувались з тими людьми, що там перебувають. А ще нам вдалось зібрати їм подарунки, адже ми розповіли про цю ініціативу у себе на роботі та серед друзів. І ви знаєте? Багато хто теж вирішив приєднатись до нас – хтось теж приїжджав з нами, хтось допоміг грошима, хтось передав смаколики.
І серед тих стареньких ми знайшли справжнього друга – Валентину Миколаївну. Жінка була самотньою і потребувала особливої уваги – вона не дуже спілкувалась з іншими та тяжко йшла на контакт. Моїй дружині вдалось почати розмову з нею і вона розповіла їй про своє життя.
Пані Валентина опинилась тут тому, що чоловік давно помер, а її єдиний син переїхав жити до іншої країни ще 20 років тому. Син телефонує, передає подарунки, але не має можливості приїхати. Нікого з рідних у жінки не має, а залишатись самій вдома у її віці небезпечно – грошей на доглядальницю вистачає та вона не може сама її знайти.
Тут ми і вирішили допомогти жінці. Знайшли хорошу жінку, яка буде доглядати її. Оплачувати її послуги буде син, а ми будемо приходити у гості. Нам вдалось зробити хоч одну людину щасливішу – Валентина Миколаївна повернулась додому.
