Про бабусю нічого не хоче знати, бо та квартиру не переписала

Найгірше у стосунках – це коли з обох сторін ніхто й не намагається щось зробити. Холод і порожнеча іде від обох людей, що посварились. А тим паче, коли це рідні люди.

От нещодавно свою одногрупницю колишню зустріла. Була здивована. Вона завжди такою сіренькою мишкою бігала по університету. А тут справжнісінька красуня. На каблучках, одяг такий стильний, зачіска, макіяж, манікюр.

Вона почала по трохи розпитувати про мене, про роботу. Я й розповіла. Знаю, що батьків у Христі не було. Здається, колись померли у автокатастрофі. Вона жила з бабусею. Я розпитала знайому про неї. Відповідь здивувала:

–Навіть не нагадуй, що у мене є бабуся. Я з нею вже не бачилась 3 роки. Навіть не знаю чи ще жива.

–Тобто? – здивувалась я. У вас же були такі теплі, прекрасні стосунки. Що могло трапитись?

Вона розповіла усе з самого початку.

Сталось так, що бабуся Христі знайшла собі кавалера, коли онучка була на 3 курсі. На перший погляд чоловік непоганий. Проте, занадто вже все швидко відбувалось. Та й стосунки у них були занадто вже теплі. Христя перший час з усім мирилась.

А далі почав справджуватись її найбільший кошмар. Жінка зовсім забула про Христю, хоча на той час дівчина була дуже залежна від бабусі. Тим паче, багато вчилась і крім того підпрацьовувала. Тому, елементарно не встигала поїсти. А бабуся усе, що приготувала, те й з’їдала зі своїм кавалером. З цим ще можна було миритись.

Окрім того, новий співмешканець був дуже неохайний. Христя ще й прибирати за ним мусіла, щоб житло не перетворилось на помийну яму.

Та дівчина скандалів не влаштовувала. Минав час. Через рік вона дізнається приголомшливу новину. При чому дізналась абсолютно випадково. Якось вирішила прибрати у шафі. Там багато чого накопичилось, адже в залі зберігались речі не першої необхідності. Ось раптом на неї звалилась папка з документами. І зовсім випадково вона помічає, що бабуся змінила заповіт. І квартиру віддала не рідній онучці, а своєму Дмитру. От це і стало останньою краплею.

Мені усе це в голові не вкладалось.

–І що ти робила тоді? Ще ж не мала таких доходів? Як ти переїхати змогла?

–Знайшла недорогу квартиру. І ще одну роботу. Якраз університет закінчився. А потім вдалось значно в кар’єрі зрости.

–І ти зовсім за бабусею не спілкувалась після цього?

–Звісно, що ні… Я зрозуміла, що у неї справжній маразм. Ти б чула, що вона мені наговорила. І більше мені після того не дзвонила. Навіть не цікавилась чи все зі мною гаразд. Не намагалась знайти. І я не буду. Чи мені найпотрібніше?

–Досі у голові не вкладається. Такі близькі стосунки і ви їх просто втратили, знищили. Чому б вам не поговорити?

І хто говоритиме? Я перший крок не зроблю ні при яких обставинах. Моєї вини перед нею немає. Усе-таки, вона має перепросити.

І я в цей момент одразу зрозуміла у чому проблема. Не лише в їхніх стосунках, а й загалом. У цій непомірній гордості. Кожна з них думає, що права. Що хтось інший повинен зробити перший крок. Їхня самовпевненість і впертість не дає зблизитись, перепросити і пробачити. Так і житимуть обізлені до кінця життя. Ця розмова з одногрупницею справді змусила добряче задуматись.

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Про бабусю нічого не хоче знати, бо та квартиру не переписала