Ніна з дитинства не любила лікарень та намагалася обходити їх десятими дорогами. Можливо, причина в тому, що колись в дитинстві мала травму та надто перелякалася, а потім ще майже два місяці провалялася у лікарняній палаті, де було страшно скучно. Телефону ще тоді дівчина не мала, телевізора не було, тож єдиною розвагою залишалися газети та журнали, котрі таскала сумлінно мама Ніни. А, може, боязнь появилася від того, що її матір – стоматолог, тож постійно мучила дочку, щоб не зіпсувала собі усмішку, садила в стоматологічне крісло та постійно щось вишукувала в ідеально здорових зубах.
Коли Ніні виповнилося двадцять два, вона була на останньому місяці вагітності. Питання про вибір пологового будинку стояло гостро. Мати наполягала на тому, щоб пологи проходили у рідному місті, бо ж вона всіх тут знає. Лікарі-гінекологи, акушерки, санітарки, дитячі лікарі – всі були добре знайомими матері Ніни.
Чоловік Ніни взагалі тримався осторонь цієї теми, щоб не наразитися на грізні погляди тещі. А сама Ніна була такою безсилою від вічних суперечок з матір’ю, що ладно була погодитися вже. Тим паче, що місцевий пологовий знаходиться близько, тому мати могла у будь-який час прибігти до донечки та майбутньої внучки. А до області потрібно було добиратися понад годину.
Проте один випадок перевернув все з ніг на голову. То був гарний сонячний недільний день. Усі відпочивали, як раптом Ніна почала:
– Я вже понад три чи чотири години не відчуваю жодних рухів дитини. Чоловік попробував заспокоїти дружину тим, що немовля просто відпочиває, перед пологами дає матусі спокій. Та тишу. Але мама Ніни, жінка запальна та емоційна, почала кричати, що треба швидко зібратися та поїхати до лікарні перевірити, чи все в порядку.
Ніна з чоловіком поїхали вдвох, залишивши маму вдома. Хоча вона не хотіла, але дочка наполягла, що не треба їхати з ними. У пологовому будинку на Ніну подивилися, як на інопланетянина, мовляв, а що в неділю немає вихідного та навіть народжують? Потім різким тоном медсестра запитувала особисту інформацію про пацієнтку, потім ще пів години по мобільному розв’язувала особисті питання з сином. Лише через довгий час Ніну нарешті повели на крісло. Насуплена лікарка почала ледь не кричати:
– Вам що, мамочко, сумно жити? Дитина просто спить. Немає нічого трагічного, всі живі-здорові. Йдіть додому та дайте нам спокійно неділю перебути.
Коли вони повернулися додому, Ніна впевнено сказала матері, що народжуватиме в обласному центрі у приватному пологовому будинку, котрий давно їй радили.
– Якби ти була зі мною, було б все по-іншому, бо вони мене знають, – ображено сказала мама.
– А якщо я без тебе, то це означає, що можна відноситися як-небудь, так? – здивовано перепитала Ніна. Не важливо, бідний ти чи багатий, високий чи низький, худий чи товстий, прибиральник чи професор. Розумієш, мамо, ставлення до людини повинно завжди бути на вищому рівні. Тим паче якщо працюєш з хворими, вагітними, старими чи малюками. Це особливо вразливі люди.
Матір не знала, що більше відповісти Ніні. Вона не стала перечити та сваритися з дочкою. Можливо, таки зрозуміла, що лікар поступила неправильно. Яка різниця, чи це недільний ранок чи вечір у середу?
