Дуже важко далося рішення Ростиславу виїхати з рідної країни у пошуках кращої долі, більшої зарплатні та комфортніших умов проживання. У чоловіка була велика родина: батьки, дружина та троє дітей, а також ще батьки жінки, сестра з сім’єю та брат.
Ростислав десять років працював інженером на одному з заводів міста. Роботу колись йому запропонували відразу після університету, бо був надто розумним та компетентним у своїй сфері. Він орендував разом з дружиною невелику однокімнатну квартиру. Спочатку народилася донечка, потім, коли жінка Алла взнала, що вагітна двійнею, Ростислав знайшов інше просторе житло, бо вп’ятьох важко було поміститися в одній кімнатці.
Алла змушена була залишатися вдома, бо хто ж доглядатиме трьох дітлахів. Вона повністю поринула у домашні клопоти: прибирала, готувала, водила старшу доню до садка, гуляла з двійнятами. Ростислав знайшов ще підробіток, крім основної роботи інженером. Чоловік почав сторожувати дитячий садок, якраз цих коштів у розмірі місячної зарплати вистачало на оплату комунальних послуг.
Алла була відмінною господинею, бо добре вміле зекономити та зварити з тих продуктів, що завалялися у холодильнику. Тим паче вона ніколи не скаржилася на нестачу та підтримувала у всьому главу їхньої сім’ї. Батьки матеріально не мали змоги допомогти, тому Ростислав добре усвідомлював, яку велику відповідальність несе за своїх найрідніших.
Давній друг Ростислава уже декілька років поспіль працював далекобійником закордоном. Товариш неодноразово телефонував до Ростислава та якось запропонував спробувати йому сісти за кермо. Ростик не знав, чи буде правильним рішенням залишити давню роботу інженером та поїхати світ за очі. Та найбільше його зупиняла сім’я, бо не був впевнений, що довго зможе без дітей та Алли. Дружина не наполягала зовсім на тому, щоб чоловік їхав в іншу країну на роботу, проте десь в підсвідомості добре розуміла, що це допомогло б розв’язати безліч фінансових проблем, котрі нависли. Адже діти підростають, постійно жити по орендованих квартирах не будеш, та ще й школа на носі.
Ростислав таки поїхав першим. Через два роки йому таки вдалося підтягнути до себе дружину та дітлахів. Там, у далекій Канаді, вони взяли в кредит великий красивий та зручний будинок. Дітлахів влаштовували по садках та в школу. Все йшло, як по маслу. Алла навіть знайшла собі частковий заробіток – прибирання квартир. Жити стало направду легше, бо їм вдавалося ще й допомагати батькам матеріально.
Та, що найважливіше, ні Алла, ні Ростислав ніколи не забували своє рідне коріння. Вдома вони виключно розмовляли українською мовою, вчили дітей, щоб пам’ятали своє національне. Щонеділі сім’я ходила на зустрічі з людьми, котрі теж виїхали та осіли в іншій країні. Постійно обговорювали різні питання, що стосуються України, згадували минуле. Неодмінно на кожну таку зустріч готували багато національних страв.
Алла любила вишитий одяг ще змалку та ніколи не соромилася носити його. Так само було й тут на чужині. Алла спеціально для себе придбала красиве вишите плаття з червоними маками, для Ростислава – сорочку з геометричним візерунком. Своїй донечці – гарну блузу та спідничку, а синочкам – ідентичні сорочки, як у татуся.
Саме таке вбрання постійно одягала ціла сім’я, коли наближалося свято чи навіть коли збиралися до церкви. Вони завжди хотіли себе вирізнити з-поміж інших, ідентифікувати національність. Алла, Ростислав та трійко їхніх дітей гордилися тим, що самі – вихідці з України, такої світлої, сонячної та багатої країни!
