Їхала я одного разу додому від родичів із села. Зранку потрібно було на роботу, тому вирішила прямувати додому, хоч і була пізня година. Щоб добратись додому, мені потрібно було проїхати декілька сіл, які були перед трасою. Дорога через ті села, як і в нашому, відверто кажучи, поганенька. Їдеш, наче по Місяцю — ями, як кратери, і не об’їдеш їх всі. Тому швидкість, з якою я їхала, була приблизно 20-30 кілометрів у годину.
Я вже звикла їздити цією дорогою, бо часто навідуюсь до своєї рідні, тому в мене це не викликало ніякого здивування. Тільки от якби дорога була рівною, я б вже давно була вдома, але от мушу зараз “плисти” по ямах.
Між селами в нас пролягають ліси, рідше – поля. І от я їду серед лісу, нікого, окрім мене, тут в цій порі і бути не може. До наступного села десь кілометри 4, і я навіть не розраховую побачити щось, окрім, може, лисиці чи їжака, який перебігає дорогу. Але перед моїми очима постає силует — хтось дуже невисокого зросту, не дуже худий, але й не повний, йде вздовж дороги.
Я дуже здивувалась. Під’їхавши, я побачила, що це бабуся. Дивно було те, що зазвичай в селі люди в такі годині вже сплять, бо ще трошки і півні співати почнуть, але не ця бабуся. Вона йшла і навіть не реагувала на світло фар. Я не могла не спинитись, і не підвезти її, оскільки до наступного села ще йти і йти, а, зважаючи на її вік, і на те, що швидкість її пересування ще повільніша, то дійшла б вона до наступного села лише з першими променями сонця.
Я спинилась, жінка сіла в авто, і ми поїхали. Вона нічого не говорила, але я вирішила заговорити першою. “Вам куди, бабцю?” – Запитала я. Жінка повернула повільно голову та подивилась на мене своїми змученими темними очима: “Куди завезеш, туди й буде добре, доню”. Її голос звучав спокійно та чомусь він вганяв у паніку.
Від бабці пахло дивно. Не селом, не старими речами, а травами і чимось зовсім незрозумілим. Лице її було блідим, а пакет, який вона несла, був наповненим різними рослинам. “Чай лікувальний збирала” — Подумала я. Я і сама люблю приїхати до родичів у село і назбирати різних рослин в полі, аби потім пити чай.
Висадила бабцю я в останньому селі перед трасою. Вона подякувала та вийшла. Після неї атмосфера в машині була дуже дивною.
Приїхавши додому, я розповіла про це своєму чоловікові. Він був дуже здивований і наляканий. Через декілька хвилин його роздумів, він запитав: “Ти не думаєш, що це була відьма?”. Я лише посміялась, бо в такі речі я не вірю, але мене дуже здивувало те, що в таке вірить мій чловік. Не знаю, що смішніше : його реація на мою історію чи те, що він зі звичайної бабці на дорозі зробив відьму?
