Як же любила маленька Аліна вмощуватися бабусі на коліна та слухати різноманітні казки, легенди та розповіді з життя. Дідусь не особливо любив говорити та щось згадувати зі свого життя. Він казав, що все, що було в минулому, нехай там і залишається. А от бабуся навпаки хотіла внучці якнайбільше передати свої спогади та пам’ять.
Аліна любила особливо слухати старі діалектизми, котрі вже давно відійшли в забуття, давні колядки та пісні, які вже ніхто не співає, казки, котрих уже не друкують в дитячих книжках. Бабуся пам’ятала все з дитинства, що колись прищеплювала їй рідна мама. Старенька обожнювала такі вечори, проведені з онукою. Вона, немов сама молодшала на декілька десятиліть та поверталася у те життя.
Аліна виростала дуже кмітливою та розумною дівчинкою, багато в чому це була заслуга саме бабусі. Котра не лінувалася розказувати дівчинці старі звичаї та традиції, не соромилася того, що було та свято зберігала все це.
Дідусь неодноразово гримав на жінку:
– Ти чого ото голову дитині забиваєш своїми небилицями? Зараз зовсім інший світ, навіщо їй того?
Та Алінка перша захищала бабусю, мовляв, старенька розповідає, бо я сама прошу. Як це добре, коли є ще хтось, що може розповісти про предків, передати з уст в уста всю правду та назавжди закарбувати у пам’яті.
