Микола зі своєю жінкою жили не жили багато, батьки були не надто забезпеченими, щоб купити їм житло, тому довелось пробиватись власними силами. Навчались спочатку у Харкові, потім переїхали у столицю, спочатку ледве зводили кінці з кінцями, але потім, коли знайшли стабільну роботу, почали винаймати кращу квартиру і потроху відкладати на майбутнє.
Чоловік працював за професією, був юристом у хорошому агентстві, вирішував особливо важкі земельні питання, Оксана продовжувала навчання в магістратурі та починала працювати репетитором, готувала випускників шкіл до іспитів.
Потроху вони почали дозволяти собі більше, ніж пересічні студенти, зіграли непогане весілля, на яке запросили родичів та вузьке коло друзів, придбали свою першу однокімнатну квартиру у спальному районі.
Микола працював сумлінно і приносив додому більше грошей, ніж його все законна дружина, і це змусило його потроху починати задирати носа, на роботі поводив себе, як начальник, вдома дружині теж дісталося, але вона все те терпіла, бо вже була вагітна, мала скоро народжувати.
Перед народженням доньки родина переїхала до двокімнатної квартири в спальному районі поблизу центра міста, почався новий етап комфортного життя. Донька Марія виростала, оточена любов’ю матері, всюди була поруч з нею, почала допомагати їй ще з малих років, як тільки почала ходити та розуміти перші слова. Батько забезпечив їй найкращий дитячий садок, школу, репетиторів англійського, він планував відправити її на навчання до Європи, однак дівчина відмовилась від того, вступила на бюджет до престижного столичного вищого навчального закладу, захотіла спробувати добитись всього сама, хоч батько і пропонував оплатити контракт в приватному університеті.
Таке бажання доньки батьки погодили, хоч Оксана і нервувала через те, телефонувала їй по декілька раз в день, постійно пропонувала допомогу, але Микола весь час її заспокоював. Влітку вони разом їздили за кордон відпочивати, на вихідних теж збирались разом, але стосунки між батьком та донькою не були надто близькими, хоча й без сварок. Просто їм рідко вдавалось знайти спільну мову через занадто різні погляди на життя.
Загалом, в столиці подружжя жило двадцять п’ять років, а коли вік почав схилятись до старості, надумали переїжджати кудись за місто, щоб доглядати за власною ділянкою у своєму будинку. Так і осталось, квартиру вони залишили доньці, а самі переїхали в котеджне поселення в області, придбавши невеликий, але дуже затишний та дорого вбраний будинок. Оксана з головою поринула у нове господарство, завела навіть кілька домашніх тварин, щоб було не так сумно. Микола продовжував працювати, приїжджаючи в офіс тоді, коли було треба, загалом, порався зі своїми завданнями дистанційно.
Коли донька закінчила бакалаврат, знайшла собі хлопця. Мати була рада цій новині, бо Марія казала, що почуває себе неймовірно щасливою, а для неї це було головним, а ось батько не став казати своєї думки, попросив лише познайомити їх як можна скоріше, щоб він зміг пересвідчитись в надійності обранця.
Микола хотів найкращого нареченого для своєї єдиної доньки, він вклав в неї занадто багато, щоб віддавати якомусь пересічному студенту чи сантехніку, вважав, що кращою парою для неї буде син якогось депутата чи іншої впливової людини. Це забезпечило б доньці щасливе та багате життя, і їй не довелось би працювати все життя, як батькові, щоб забезпечити сім’ю всім найкращим.
Оксана накрила шикарний стіл для гостей, а Микола пішов зустрічати гостей, які тільки припаркували машину. Коли він побачив, що з машини вийшов хлопець у непоганому костюмі, навіть видихнув, подумавши, що донька зробила правильний вибір, однак коли впізнав у хлопцеві її колишнього однокласника, який опинився в елітній школі завдяки пільгам, розлютився.
Звісно, сімейна вечеря не вдалась, діти поїхали, навіть не сівши за стіл, бо батько був дуже розлючений, і навіть коли Оксана спробувала його заспокоїти, він не дав цього зробити.
Донька ж була дуже вперта, а до того ж ще й закохана, тому кидати свого хлопця лише через батька не збиралась. Вони з’їхали з квартири, а ключі Марія відправила батькові поштою разом з карткою, на яку він зазвичай відправляв їй кошти.
З того моменту батько й донька повністю припинили своє спілкування, інколи мати дзвонила їй, щоб дізнатись як справи та спробувати попросити помиритися з батьком, однак результатів такі розмови не мали. Двічі вона їздила до них в гості у Львівську область, коли народився онук, поїхала туди на місяць.
Миколі ж зробити перші кроки до примирення не давала власна гордість, хоча в душі він і хотів побачити доньку та онука, та все ж залишався вдома, їхав в офіс, але жодного разу їй не зателефонував. Він навіть не був певний, чи зберіг її номер у телефонній книзі після тієї сварки.
Так і пройшло три роки. Дружина захворіла на онкологію, і скільки б грошей Микола не вкладав в її лікування, врятувати її не вдалось. Перший раз батько з донькою побачились на похоронах, однак не сказали один одному ні слова.
Чоловік залишився один в будинку, в якому усе нагадувало про дружину, жити тут було неможливо, поки рани в серці не загоїлись. Спробував пожити у квартирі, однак там теж було занадто багато згадок про неї. В якийсь момент чоловік знайшов її блокнот, а там написану швидкоруч адресу доньки. Він довго міркував над тим, чи варто йому туди їхати, однак переконав себе і вже в наступний день був у Львові.
Донька не прогнала його, а зустріла міцними обіймами та сльозами. Онук, вже зовсім дорослий, вперше зустрів діда, але не відходив від нього ні на крок весь місяць, а зять виявився справді розумним та успішним, бо жили вони в непоганому районі та досить дорогій квартирі.
На старості років Микола все ж зміг знайти сили для примирення з донькою, шкода тільки, що дружина не змогла цього побачити.
